Українське законодавство про мову

06.12.2016 в 11:08 Література 25
Українське законодавство про мову бере початок від березня 1918 p., коли було прийнято Закон Центральної Ради про державну мову. У ньому зокрема вказувалося: «Всякого роду написи, вивіски... повинні писа­тися державною українською мовою... Мовою в діловодстві має бути державна українська...» Але з втратою незалежності цей закон втратив силу.

1 серпня 1923 р. ВУ1ШК і Раднарком УРСР видав декрет «Про заходи забезпечення рівноправності мов і сприяння роз­виткові української мови». В Україні 1925 р. вийшла серія постанов про українізацію. У цих документах ішлося про від­криття шкіл з українською мовою навчання, збільшення кіль­кості видань різної літератури, зокрема підручників, газет, журналів, українською мовою, вивчення української мови державними службовцями, переведення діловодства на україн­ську мову тощо. Але вже на початку 30-х pp. українізація по­мітно гальмується, її здобутки ліквідуються, а 22 листопада 1933 р. ЦК КП(б)У ухвалив постанову про її припинення. Почався зворотний процес звуження функцій української мо­ви й витіснення її російською.

На вимогу національно-патріотичних сил 1989 р. було конституційно закріплено державний статус української мо­ви в Україні й прийнято Закон про мови в Українській РСР (28 жовтня 1989 p.). Цей закон, незважаючи на його важливе значення для боротьби за збереження української мови, мав, проте, колоніальний характер: у багатьох його статтях поруч зі словосполученням «українською мовою» стояли слова «або ро­сійською». Зрозуміло, це великою мірою зводило нанівець проголошений законом намір, як сказано в преамбулі, забез­печити «українській мові статус державної з метою сприяння всебічному розвиткові духовних творчих сил українського на­роду, гарантування його суверенної національно-державної майбутності».

У Декларації про державний суверенітет України, прий­нятій Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990 p., серед іншого вказувалося: «Українська РСР забезпечує націо­нально-культурне відродження українського народу, його істо­ричної свідомості і традицій, національно-етнографічних особ­ливостей, функціонування української мови в усіх сферах сус­пільного життя».

Незадовго до проголошення незалежності України, 12 лю-

того 1991 p., Рада Міністрів України ухвалила Державну про­граму розвитку української мови та інших національних мов в Українській РСР на період до 2000 p., яку так і не було виконано навіть наполовину.

У ст. 10 Конституції незалежної України, прийнятій 28 чер­вня 1996 p., записано: «Державною мовою в Україні є україн­ська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціо­нування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України». Конституційний Суд України своїм рішенням від 14 грудня 1999 р. дав таке тлумачення цього та інших пунктів Конституції: «Таким чином, положення Кон­ституції України зобов'язують застосовувати державну — українську мову як мову офіційного спілкування посадових і службових осіб при виконанні ними службових обов'язків, у роботі і в діловодстві тощо органів державної влади, пред­ставницького та інших органів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, а також у навчальному процесі в державних і комунальних навчальних закладах України».

Стосовно ж національних меншин зазначимо, що всі між­народні правові документи вимагають, щоб національні мен­шини, досконало оволодіваючи своєю мовою, у повному об­сязі володіли й мовою країни свого проживання. Зокрема, у преамбулі до Європейської хартії про регіональні мови й мови меншин від 5 листопада 1992 р. зазначено: «Захист і розви­ток регіональних мов або мов меншин не повинні проводи­тися на шкоду офіційним мовам і необхідності вивчати їх». У першому пункті Гаазьких рекомендацій щодо прав національ­них меншин на освіту, прийнятих під егідою Організації з безпеки та співробітництва в Європі в жовтні 1996 p., наго­лошується: «Разом з тим особи, які належать до національ­них меншин, зобов'язані інтегруватися в більш широке сус­пільство держави через належне володіння державною мо­вою». У Пояснювальній записці до Гаазьких рекомендацій це положення ще раз повторюється: «Така інтеграція вимагає на­буття міцних знань як мови національної меншини, так і дер­жавної мови».

Спільна для всього суспільства мова дає змогу сконцент­рувати весь його інтелектуальний потенціал і, таким чином, у процесі історичного розвитку переростає в могутню рушійну силу суспільного прогресу.
Только пользователи сайта могут остовлять комментарии