Становлення писемності в Україні
15965
Фонетика і Письмо
Перші написи на території України збереглися від часів трипільської культури (IV—II) тисячоліття до н. є.). Ці написи були зроблені на глеках (на іншому матеріалі вони не збереглися б) і мали побутовий характер. Письмо, винайдене трипільцями (а вони, зважаючи на їхній високий рівень господарського й культурного розвитку, не могли обходитися без письма), як вважають деякі вчені, поширилося на Середземномор'я й дісталося Греції, щоб потім у зміненому вигляді повернутися знову на береги Дніпра.
Проте писемна традиція не могла безслідно зникнути на землі, де вона виникла. 1 є відомості, щоправда скупі, шо на території України писемність існувала ще до прийняття християнства.
Як стверджують історики, «початок стабільного державного життя українців-русів пов'язаний з діяльністю князя Кия»1. А це 60—70-і pp. V11 ст. Були й інші державні чи напівдержавні утворення на території України: пригадаймо союз слов'янських племен, очолюваний князем Божем (середина IV ст.), чи згадувану Аль Масуді державу «валінана», яка «за давніх часів» об'єднувала «всі інші слов'янські народи». А держава не може обходитися без письма.
Болгарський чернець X ст., на ім'я Храбр, у творі «Про письмена» свідчив, що слов'яни до прийняття християнства, «не маючи письма, чертами й різами читали й загадували», а також користувалися «римськими й грецькими буквами». «Черти й різи» теж могли бути і були своєрідними писемними знаками, але, мабуть, не дуже схожими на латинські чи грецькі букви, якими були написані тодішні християнські книги, — тому чернець Храбр і говорить про них якось ніби зверхньо.
Можливо, й Кирило (чи Климент Охридський), укладаючи слов'янську азбуку, спирався на попередній писемний досвід наших предків. У «Житії Костянтина» (тобто Кирила) розповідається, шо він у грецькому місті Херсонесі (Корсунь біля м. Севастополя, у якому пізніше прийняв хрещення Володимир Великий) знайшов Євангелію і Псалтир, «руськими письменами писані, і чоловіка обрів, глаголячого тою бесідою». На той час мали б бути богослужбові книги, писані мовою, зрозумілою для слов'ян. Адже князь Аскольд (загинув 862 p., тобто ше до створення слов'янської азбуки) прийняв християнську віру, а без ознайомлення з основами християнського віровчення, зокрема з Євангелією, навряд чи це могло статися. Княгиня Ольга близько 957 p., до прийняття християнства Володимиром Великим, хрестилася й у Києві побудувала церкву,
у якій читалося слово Боже (напевно, мовою, зрозумілою для киян).
Прийнявши 988 р. християнство, Володимир Великий прийняв і слов'янську азбуку, якою були написані болгарські богослужбові книги. Якщо в Україні-Русі до того була якась писемність, вона мусила поступитися нововведеній, як поступився Перун та інші боги перед християнським Богом.
Старослов'янська азбука (кирилиця) тривалий час була в Україні чи не єдиним видом пись
ма. 1 це письмо не було весь час однаковим, воно видозмінювалось, удосконалювалось.
У X—XIV ст. основним типом українського письма був устав. Для нього характерний чіткий рисунок кожної букви, шо є комбінацією прямих і заокруглених ліній. Букви строго прямі, симетричні, майже однакової висоти й ширини, розташовані на однаковій відстані одна від одної. Скорочене написання слів, яке траплялося досить часто, позначалося надрядковим знаком — титлом. Проміжків між словами не було. З розділових знаків уживалися крапка; три крапки, проставлені трикутником; чотири крапки, розмішені ромбиком. Вони позначали лише членування тексту, зумовлене потребою перепочинку того, хто писав.
Починаючи з XIV ст., застосовують півустав. Для забезпечення більшої зручності й швидкості письма написання букв робиться простішим і менш вибагливим: букви дещо звужуються й зменшуються, лінії стають похилими й викривленими, заокруглення не є правильними дугами, проміжки між буквами стають неоднаковими. Зростає кількість скорочень і надрядкових знаків. З'являється кома, крапка з комою, двокрапка, змінюються функції крапки. Між словами, щоправда непослідовно, робляться проміжки.
У XVI—XV11 ст. поряд із півуставом розвивається скоропис. Він переважає в ділових записах (ним, зокрема, написані різні козацькі документи). Для нього властиве заокруглення букв і безперервність письма. Спрощеність написання одних елементів поєднується з ускладненням інших: букви стають ширшими, розгонистішими й гачкуватими, окремі частини їх непропорційні й виходять далеко за рядок тошо. Із скоропису виникає курсив — сучасне ручне письмо з пов'язаними буквами.
Сучасний алфавіт і тип письма
простішим і більш заокругленим накресленням букв розвивався поступово. Великий вплив на вдосконалення шрифту мав розвиток книгодрукування, яке в Україні розпочалось із XV ст.
Уже в друкованих виданнях середини XVII ст. («Учитель-ноє Євангеліє», «Патерик» та ін.), зокрема на титульних сторінках, застосовуються форми букв, близькі до сучасних, що нагадували латинські.
З 1708 р. в Росії внаслідок проведеної тут реформи алфавіту й графіки почали використовувати так званий «гражданський шрифт», розроблений за участю й українських вчених. Перші зображення 32 літер цього шрифту виготовили в м. Жовкві (тепер Львівської області).
З алфавіту в цей час було вилучено зайві букви — омегу, фіту, ксі, псі, іжицю, юс великий, юс малий, усунено титла. Натомість було закріплено вживання букв ю та я, які до того використовувалися спорадично. Буквам було надано форми, яка в основному збереглася дотепер.
Український алфавіт поступово набував сучасного вигляду. Протягом XIX ст. до нього було введено букви і (1818), є (1837), ї (1873), буквосполучення йо, ьо (1837) тощо. З часом вийшли з ужитку букви Ь, ь, м, з як такі, шо не відбивали особливостей української фонетики. Остаточно український алфавіт у його сучасному вигляді був закріплений у «Словарі української мови» Б. Грінченка (1907—1909). 1933 р. з нього було вилучено літеру г, яку 1990 р. відновили.
Якщо щось незрозуміло, постав запитання. Але спочатку зареєструйся
Проте писемна традиція не могла безслідно зникнути на землі, де вона виникла. 1 є відомості, щоправда скупі, шо на території України писемність існувала ще до прийняття християнства.
Як стверджують історики, «початок стабільного державного життя українців-русів пов'язаний з діяльністю князя Кия»1. А це 60—70-і pp. V11 ст. Були й інші державні чи напівдержавні утворення на території України: пригадаймо союз слов'янських племен, очолюваний князем Божем (середина IV ст.), чи згадувану Аль Масуді державу «валінана», яка «за давніх часів» об'єднувала «всі інші слов'янські народи». А держава не може обходитися без письма.
Болгарський чернець X ст., на ім'я Храбр, у творі «Про письмена» свідчив, що слов'яни до прийняття християнства, «не маючи письма, чертами й різами читали й загадували», а також користувалися «римськими й грецькими буквами». «Черти й різи» теж могли бути і були своєрідними писемними знаками, але, мабуть, не дуже схожими на латинські чи грецькі букви, якими були написані тодішні християнські книги, — тому чернець Храбр і говорить про них якось ніби зверхньо.
Можливо, й Кирило (чи Климент Охридський), укладаючи слов'янську азбуку, спирався на попередній писемний досвід наших предків. У «Житії Костянтина» (тобто Кирила) розповідається, шо він у грецькому місті Херсонесі (Корсунь біля м. Севастополя, у якому пізніше прийняв хрещення Володимир Великий) знайшов Євангелію і Псалтир, «руськими письменами писані, і чоловіка обрів, глаголячого тою бесідою». На той час мали б бути богослужбові книги, писані мовою, зрозумілою для слов'ян. Адже князь Аскольд (загинув 862 p., тобто ше до створення слов'янської азбуки) прийняв християнську віру, а без ознайомлення з основами християнського віровчення, зокрема з Євангелією, навряд чи це могло статися. Княгиня Ольга близько 957 p., до прийняття християнства Володимиром Великим, хрестилася й у Києві побудувала церкву,
у якій читалося слово Боже (напевно, мовою, зрозумілою для киян).
Прийнявши 988 р. християнство, Володимир Великий прийняв і слов'янську азбуку, якою були написані болгарські богослужбові книги. Якщо в Україні-Русі до того була якась писемність, вона мусила поступитися нововведеній, як поступився Перун та інші боги перед християнським Богом.
Старослов'янська азбука (кирилиця) тривалий час була в Україні чи не єдиним видом пись
ма. 1 це письмо не було весь час однаковим, воно видозмінювалось, удосконалювалось.
У X—XIV ст. основним типом українського письма був устав. Для нього характерний чіткий рисунок кожної букви, шо є комбінацією прямих і заокруглених ліній. Букви строго прямі, симетричні, майже однакової висоти й ширини, розташовані на однаковій відстані одна від одної. Скорочене написання слів, яке траплялося досить часто, позначалося надрядковим знаком — титлом. Проміжків між словами не було. З розділових знаків уживалися крапка; три крапки, проставлені трикутником; чотири крапки, розмішені ромбиком. Вони позначали лише членування тексту, зумовлене потребою перепочинку того, хто писав.
Починаючи з XIV ст., застосовують півустав. Для забезпечення більшої зручності й швидкості письма написання букв робиться простішим і менш вибагливим: букви дещо звужуються й зменшуються, лінії стають похилими й викривленими, заокруглення не є правильними дугами, проміжки між буквами стають неоднаковими. Зростає кількість скорочень і надрядкових знаків. З'являється кома, крапка з комою, двокрапка, змінюються функції крапки. Між словами, щоправда непослідовно, робляться проміжки.
У XVI—XV11 ст. поряд із півуставом розвивається скоропис. Він переважає в ділових записах (ним, зокрема, написані різні козацькі документи). Для нього властиве заокруглення букв і безперервність письма. Спрощеність написання одних елементів поєднується з ускладненням інших: букви стають ширшими, розгонистішими й гачкуватими, окремі частини їх непропорційні й виходять далеко за рядок тошо. Із скоропису виникає курсив — сучасне ручне письмо з пов'язаними буквами.
Сучасний алфавіт і тип письма
простішим і більш заокругленим накресленням букв розвивався поступово. Великий вплив на вдосконалення шрифту мав розвиток книгодрукування, яке в Україні розпочалось із XV ст.
Уже в друкованих виданнях середини XVII ст. («Учитель-ноє Євангеліє», «Патерик» та ін.), зокрема на титульних сторінках, застосовуються форми букв, близькі до сучасних, що нагадували латинські.
З 1708 р. в Росії внаслідок проведеної тут реформи алфавіту й графіки почали використовувати так званий «гражданський шрифт», розроблений за участю й українських вчених. Перші зображення 32 літер цього шрифту виготовили в м. Жовкві (тепер Львівської області).
З алфавіту в цей час було вилучено зайві букви — омегу, фіту, ксі, псі, іжицю, юс великий, юс малий, усунено титла. Натомість було закріплено вживання букв ю та я, які до того використовувалися спорадично. Буквам було надано форми, яка в основному збереглася дотепер.
Український алфавіт поступово набував сучасного вигляду. Протягом XIX ст. до нього було введено букви і (1818), є (1837), ї (1873), буквосполучення йо, ьо (1837) тощо. З часом вийшли з ужитку букви Ь, ь, м, з як такі, шо не відбивали особливостей української фонетики. Остаточно український алфавіт у його сучасному вигляді був закріплений у «Словарі української мови» Б. Грінченка (1907—1909). 1933 р. з нього було вилучено літеру г, яку 1990 р. відновили.
Схожі матеріали