Унормування українського правопису

8474 Фонетика і Письмо
З виникненням звукового письма формується правопис (орфографія) — система загальноприйнятих правил, що виз­начають способи передавання мовлення на письмі.

Перший етап в історії українського правопису тривав від XI до XVI ст. Це, власне, був не український, а слов'янський правопис, започаткований творцями слов'янської азбуки. Його великою мірою підтримували в Україні вихідці з Болгарії, які працювали тут. У період від XIV до XVI ст. у бого­
службових текстах (частково й у світських) панував правопис, розроблений тирновським (болгарським) патріархом Євтимієм. В Україні вплив цього правопису відчувався з кінця XIV ст. і
тривав до 20-х pp. XVI1 ст. (так званий другий південнослов'янський орфографічний вплив).

Початок другого етапу в історії українського право­пису пов'язаний із виходом 1619 р. праці М. Смотрицького «Ґрамматіка славенскія правилноє синтагма». Орфографія ста­рослов'янської мови (староукраїнської писемності) вже більш пристосовується до української фонетики. Тоді було розмежо­вано значення букв г і г, запроваджено буквосполучення дж і дз для позначення відповідних українських звуків, узаконено вживання букви й.

Третій етап являв собою намагання знайти оптималь­ний варіант правопису сучасної української мови. Він припа­дає на XIX ст. Від того часу найвідоміші такі варіанти україн­ського фонетичного правопису, як кулішівка, драгоманівка та желехівка. Перший варіант застосував П. Куліш у «Запис­ках о Южной Русі» (1856) та в «Граматці» (1857). Драгоманів-ку виробила в 70-х pp. XIX ст. в Києві група українських діячів культури під керівництвом мовознавця П. Житецького, ло якої входив і М. Драгоманов. Він послідовно застосовував цей правопис у виданнях, здійснюваних ним за кордоном. Третій варіант українського правопису створив український вчений Є. Желехівський для власного «Малорусько-німець­кої о словаря» (Львів, 1886). Цей правопис був закріплений у «Руській граматиці» С. Смаль-Стоцького та Ф. Гартнера, шо вийшла 1893 р. у Львові. Докладніше він був оформлений мовною комісією при Науковому товаристві ім. Т. Шевченка, яка 1904 р. видала «Руську правопись зі словарцем». З певними корективами желехівку вжив Б. Грінченко у виданому ним чо­тиритомному «Словарі української мови» (1907—1909), біль­шість правописних правил, застосованих тут, діють і дотепер.

Четвертий етап унормування українського правопи­су відбувався й відбувається із залученням державних чинників. Після здобуття Україною незалежності Центральна Рада 17 січня 1918 р. видала «Головні правила українського право­пису», які, проте, не охоплювали багатьох правописних явищ української мови. Тому в травні 1919 р. Українська академія наук схвалила «Найголовніші правила українського правопи­су», які було видано 1921 р. Ці правила стали основою для скла­дання всіх наступних правописів. Після цього правопис (кож­ного разу з певними змінами та виправленнями) видавався в 1928 (так званий скрипниківський), 1933, 1946, 1960 і 1990 pp. Останнє видання українського правопису зі змінами було здійснене 1993 р. Тепер іде робота над його новою редакцією.

Єдині правила правопису однаково обов'язкові для всіх видів друкованої продукції'. Дотримання їх полегшує спілку­вання і водночас є свідченням загальної культури тієї чи іншої публікації.

У сучасному українському правописі застосовуються чоти­ри принципи: фонетичний, морфологічний, історичний та розрізнювальний.

За фонетичним принципом слова пишемо так, як чуємо їх у літературній вимові: птаство (від птах), товариство, убоз­тво (від,убогий), серце, усний (від уста), проїзний (від проїзд), запорізький, сиваський (від Сиваш), кременчуцький, ближчий.

Морфологічний принцип вимагає, щоб та сама морфема завжди писалась однаково незалежно від того, як вона вимов­ляється. Наприклад, вимовляємо [росада], [рожчин], [аген-ство], [ш'іс:от], |хилис':а], [хилиц':а], але пишемо розсада, роз­чин (бо префікс роз-), агентство (бо агент), шістсот (бо шість), хилишся (бо хилиш), хилиться (бо хилить). За цим прин­ципом найчастіше пишуться префікси, рідше — корені, суфік­си, закінчення.

Історичний (традиційний) принцип полягає в тому, шо сло­ва передаються на письмі так, як вони писалися раніше. На­приклад, за традицією звукосполучення шч позначаємо однією буквою щ (у старослов'янській мові ця буква мала форму ці і позначала звукосполучення шт); вживаються букви я, ю, є, ї, ь тощо. У словах кишеня, минулий, лиман тошо пишемо букву и, а в словах левада, леміш, кочегар тошо — букву є, хоч написан­ня цих букв ніяк не перевіряється. Те саме стосується й под­воєння букв в іншомовних назвах: Бонн, Брюссель, Ніцца.

За розрізнювальним принішпом однозвучні слова пишуть­ся по-різному лише тому, що вони мають різне значення: кри­вий ріг і Кривий Ріг (місто), віра і Віра (ім'я), нагору (при­слівник) і на гору (іменник із прийменником).

У цілому український правопис можна визначити як фонетично-морфологічний.
Якщо щось незрозуміло, запитай. Але зпочатку зареєструйся

фізіологія, норма, фонетика, письмо, мова

Схожі матеріали