Унормування українського правопису
18314
Фонетика і Письмо
З виникненням звукового письма формується правопис (орфографія) — система загальноприйнятих правил, що визначають способи передавання мовлення на письмі.
Перший етап в історії українського правопису тривав від XI до XVI ст. Це, власне, був не український, а слов'янський правопис, започаткований творцями слов'янської азбуки. Його великою мірою підтримували в Україні вихідці з Болгарії, які працювали тут. У період від XIV до XVI ст. у бого
службових текстах (частково й у світських) панував правопис, розроблений тирновським (болгарським) патріархом Євтимієм. В Україні вплив цього правопису відчувався з кінця XIV ст. і
тривав до 20-х pp. XVI1 ст. (так званий другий південнослов'янський орфографічний вплив).
Початок другого етапу в історії українського правопису пов'язаний із виходом 1619 р. праці М. Смотрицького «Ґрамматіка славенскія правилноє синтагма». Орфографія старослов'янської мови (староукраїнської писемності) вже більш пристосовується до української фонетики. Тоді було розмежовано значення букв г і г, запроваджено буквосполучення дж і дз для позначення відповідних українських звуків, узаконено вживання букви й.
Третій етап являв собою намагання знайти оптимальний варіант правопису сучасної української мови. Він припадає на XIX ст. Від того часу найвідоміші такі варіанти українського фонетичного правопису, як кулішівка, драгоманівка та желехівка. Перший варіант застосував П. Куліш у «Записках о Южной Русі» (1856) та в «Граматці» (1857). Драгоманів-ку виробила в 70-х pp. XIX ст. в Києві група українських діячів культури під керівництвом мовознавця П. Житецького, ло якої входив і М. Драгоманов. Він послідовно застосовував цей правопис у виданнях, здійснюваних ним за кордоном. Третій варіант українського правопису створив український вчений Є. Желехівський для власного «Малорусько-німецької о словаря» (Львів, 1886). Цей правопис був закріплений у «Руській граматиці» С. Смаль-Стоцького та Ф. Гартнера, шо вийшла 1893 р. у Львові. Докладніше він був оформлений мовною комісією при Науковому товаристві ім. Т. Шевченка, яка 1904 р. видала «Руську правопись зі словарцем». З певними корективами желехівку вжив Б. Грінченко у виданому ним чотиритомному «Словарі української мови» (1907—1909), більшість правописних правил, застосованих тут, діють і дотепер.
Четвертий етап унормування українського правопису відбувався й відбувається із залученням державних чинників. Після здобуття Україною незалежності Центральна Рада 17 січня 1918 р. видала «Головні правила українського правопису», які, проте, не охоплювали багатьох правописних явищ української мови. Тому в травні 1919 р. Українська академія наук схвалила «Найголовніші правила українського правопису», які було видано 1921 р. Ці правила стали основою для складання всіх наступних правописів. Після цього правопис (кожного разу з певними змінами та виправленнями) видавався в 1928 (так званий скрипниківський), 1933, 1946, 1960 і 1990 pp. Останнє видання українського правопису зі змінами було здійснене 1993 р. Тепер іде робота над його новою редакцією.
Єдині правила правопису однаково обов'язкові для всіх видів друкованої продукції'. Дотримання їх полегшує спілкування і водночас є свідченням загальної культури тієї чи іншої публікації.
У сучасному українському правописі застосовуються чотири принципи: фонетичний, морфологічний, історичний та розрізнювальний.
За фонетичним принципом слова пишемо так, як чуємо їх у літературній вимові: птаство (від птах), товариство, убозтво (від,убогий), серце, усний (від уста), проїзний (від проїзд), запорізький, сиваський (від Сиваш), кременчуцький, ближчий.
Морфологічний принцип вимагає, щоб та сама морфема завжди писалась однаково незалежно від того, як вона вимовляється. Наприклад, вимовляємо [росада], [рожчин], [аген-ство], [ш'іс:от], |хилис':а], [хилиц':а], але пишемо розсада, розчин (бо префікс роз-), агентство (бо агент), шістсот (бо шість), хилишся (бо хилиш), хилиться (бо хилить). За цим принципом найчастіше пишуться префікси, рідше — корені, суфікси, закінчення.
Історичний (традиційний) принцип полягає в тому, шо слова передаються на письмі так, як вони писалися раніше. Наприклад, за традицією звукосполучення шч позначаємо однією буквою щ (у старослов'янській мові ця буква мала форму ці і позначала звукосполучення шт); вживаються букви я, ю, є, ї, ь тощо. У словах кишеня, минулий, лиман тошо пишемо букву и, а в словах левада, леміш, кочегар тошо — букву є, хоч написання цих букв ніяк не перевіряється. Те саме стосується й подвоєння букв в іншомовних назвах: Бонн, Брюссель, Ніцца.
За розрізнювальним принішпом однозвучні слова пишуться по-різному лише тому, що вони мають різне значення: кривий ріг і Кривий Ріг (місто), віра і Віра (ім'я), нагору (прислівник) і на гору (іменник із прийменником).
У цілому український правопис можна визначити як фонетично-морфологічний.
Якщо щось незрозуміло, постав запитання. Але спочатку зареєструйся
Перший етап в історії українського правопису тривав від XI до XVI ст. Це, власне, був не український, а слов'янський правопис, започаткований творцями слов'янської азбуки. Його великою мірою підтримували в Україні вихідці з Болгарії, які працювали тут. У період від XIV до XVI ст. у бого
службових текстах (частково й у світських) панував правопис, розроблений тирновським (болгарським) патріархом Євтимієм. В Україні вплив цього правопису відчувався з кінця XIV ст. і
тривав до 20-х pp. XVI1 ст. (так званий другий південнослов'янський орфографічний вплив).
Початок другого етапу в історії українського правопису пов'язаний із виходом 1619 р. праці М. Смотрицького «Ґрамматіка славенскія правилноє синтагма». Орфографія старослов'янської мови (староукраїнської писемності) вже більш пристосовується до української фонетики. Тоді було розмежовано значення букв г і г, запроваджено буквосполучення дж і дз для позначення відповідних українських звуків, узаконено вживання букви й.
Третій етап являв собою намагання знайти оптимальний варіант правопису сучасної української мови. Він припадає на XIX ст. Від того часу найвідоміші такі варіанти українського фонетичного правопису, як кулішівка, драгоманівка та желехівка. Перший варіант застосував П. Куліш у «Записках о Южной Русі» (1856) та в «Граматці» (1857). Драгоманів-ку виробила в 70-х pp. XIX ст. в Києві група українських діячів культури під керівництвом мовознавця П. Житецького, ло якої входив і М. Драгоманов. Він послідовно застосовував цей правопис у виданнях, здійснюваних ним за кордоном. Третій варіант українського правопису створив український вчений Є. Желехівський для власного «Малорусько-німецької о словаря» (Львів, 1886). Цей правопис був закріплений у «Руській граматиці» С. Смаль-Стоцького та Ф. Гартнера, шо вийшла 1893 р. у Львові. Докладніше він був оформлений мовною комісією при Науковому товаристві ім. Т. Шевченка, яка 1904 р. видала «Руську правопись зі словарцем». З певними корективами желехівку вжив Б. Грінченко у виданому ним чотиритомному «Словарі української мови» (1907—1909), більшість правописних правил, застосованих тут, діють і дотепер.
Четвертий етап унормування українського правопису відбувався й відбувається із залученням державних чинників. Після здобуття Україною незалежності Центральна Рада 17 січня 1918 р. видала «Головні правила українського правопису», які, проте, не охоплювали багатьох правописних явищ української мови. Тому в травні 1919 р. Українська академія наук схвалила «Найголовніші правила українського правопису», які було видано 1921 р. Ці правила стали основою для складання всіх наступних правописів. Після цього правопис (кожного разу з певними змінами та виправленнями) видавався в 1928 (так званий скрипниківський), 1933, 1946, 1960 і 1990 pp. Останнє видання українського правопису зі змінами було здійснене 1993 р. Тепер іде робота над його новою редакцією.
Єдині правила правопису однаково обов'язкові для всіх видів друкованої продукції'. Дотримання їх полегшує спілкування і водночас є свідченням загальної культури тієї чи іншої публікації.
У сучасному українському правописі застосовуються чотири принципи: фонетичний, морфологічний, історичний та розрізнювальний.
За фонетичним принципом слова пишемо так, як чуємо їх у літературній вимові: птаство (від птах), товариство, убозтво (від,убогий), серце, усний (від уста), проїзний (від проїзд), запорізький, сиваський (від Сиваш), кременчуцький, ближчий.
Морфологічний принцип вимагає, щоб та сама морфема завжди писалась однаково незалежно від того, як вона вимовляється. Наприклад, вимовляємо [росада], [рожчин], [аген-ство], [ш'іс:от], |хилис':а], [хилиц':а], але пишемо розсада, розчин (бо префікс роз-), агентство (бо агент), шістсот (бо шість), хилишся (бо хилиш), хилиться (бо хилить). За цим принципом найчастіше пишуться префікси, рідше — корені, суфікси, закінчення.
Історичний (традиційний) принцип полягає в тому, шо слова передаються на письмі так, як вони писалися раніше. Наприклад, за традицією звукосполучення шч позначаємо однією буквою щ (у старослов'янській мові ця буква мала форму ці і позначала звукосполучення шт); вживаються букви я, ю, є, ї, ь тощо. У словах кишеня, минулий, лиман тошо пишемо букву и, а в словах левада, леміш, кочегар тошо — букву є, хоч написання цих букв ніяк не перевіряється. Те саме стосується й подвоєння букв в іншомовних назвах: Бонн, Брюссель, Ніцца.
За розрізнювальним принішпом однозвучні слова пишуться по-різному лише тому, що вони мають різне значення: кривий ріг і Кривий Ріг (місто), віра і Віра (ім'я), нагору (прислівник) і на гору (іменник із прийменником).
У цілому український правопис можна визначити як фонетично-морфологічний.
Схожі матеріали