Сполучник

11074 Морфологія і Правопис
Значення і склад сполучників

Сполучник — службова частина мови, яка слугує для поєднання між собою однорідних членів речення або речень.

Наприклад, у реченні Учітесь, читайте, і чужому научай­тесь, й свого не цурайтесь, бо хто матір забуває, того Бог ка­рає, того діти цураються, в хату не пускають (Т. Шевченко)

сполучники і, й з'єднують однорідні члени (присудки), спо­лучник бо з'єднує прості речення в складне.

Однак подібні слова можуть бути і не сполучниками. Так, у реченні Дружній череді і вовк не страшний (Нар. творчість) слово і — частка, а не сполучник, бо воно нічого не поєднує, тільки підсилює сказане, маючи те саме значення, що й частка навіть.

За походженням сполучники бувають:

а) первинні:  та, а, бо, чи;

б)  похідні, що розвинулися з інших частин мови: зате, проте, однак, якщо, якби, тому що, через те що, у зв 'яз-
ку з тим що, незважаючи на те що, не тільки... т. д.

За значенням сполучники поділяються на сурядні, підрядні й пояснювальні.

Сурядні сполучники з'єднують однорідні члени або рівно­правні речення: Можна вибрать друга і по духу брата, та не можна рідну матір вибирати (В. Симоненко).

Серед сурядних сполучників розрізняють:

єднальні: / та  також, і... /, ні... ні, як... так і, не тільки... а й;

протиставні: а, але, та (у значенні але), зате, проте, однак, все ж;

розділові: або, чи, або... або, чи... чи, то... то, не то... не то, чи то... чи то.

Підрядні сполучники приєднують підрядні речення до го­ловного: Ярема гнувся, ба не знав, сіромаха, що виросли крила, Що неба достане, коли полетить (Т. Шевченко).

Серед підрядних сполучників розрізняють:

порівняльні: як, що, мов, мовби, мовбито, немов, немовби, немовбито, наче, неначе, неначеб, неначебто, ніби, нібито, буцім, буцімто, гейби;

часові: як, перед тим як, після того як, відтоді як, з тих пір як, тимчасом як, в міру того як, як тільки, тільки-но, тіпьки що, скоро, ледве, щойно;

причинові: бо, тому що, через те що, затим що, тим що, оскільки, позаяк;

мети: щоб, для того щоб, задля того щоб, аби;

умовні: якщо, якби, коли б, аби, раз;

допустові: хоч (хоча), хай, нехай, дарма що, незважаючи на те що;

наслідковий: так що.

Пояснювальні сполучники приєднують уточнювальні слова і речення: Цитати із дум та пісень без музичного їх оформлення, тобто без мелодії, а в думах ще й без супроводу кобзи, багато втрачають (М. Рильський).

До пояснювальних сполучників належать тобто, цебто, або (у значенні тобто), чи (у значенні тобто), а саме, як-от.

За будовою сполучники бувають: прості: /, а, та, бо, чи, що, як, хоч;

складні: проте (про + те), зате (за + те), щоб (що + б),   якби (як + би), нібито (ні + би + то);

кладені: та й, коли б, тому що, через те що, так що,  зважаючи на те що, не тільки... а й, як... так і.

  За способом  вживання сполучники поділяють на одиничні, повторювані й парні.              

Одиничні сполучники ( та, а, але, або, чи, як, мов) вжива­ються тільки між двома однорідними членами речення або між двома реченнями: Хай квітне злагода і праця на всіх полях, у всіх серцях, щоб у труді святім змагаться, а не в загарбницьких боях (М. Рильський).

Повторювані сполучники (і... /, ні... ні, або... або, чи... чі то... то) повторюються два або більше разів підряд при одне рідних членах речення або реченнях: Взяв лице в холодні я лоні, і дивлюсь, і слухаю, і жду (В. Сосюра). Сиджу я в та марю тихенько, чи знов тебе вбачу, Україно-ненько, чи зне рідну землю в сльозах поцілую, чи вік протиняюсь отут у Вілюю) (П. Грабовський).

Парні сполучники (не тільки... а й, не тільки... але й, як... так і, як не... так, хоч... але, хоч... та, якщо... то, чим.-тим) вживаються двома частинами при двох різних одно­рідних членах речення або реченнях: Не тільки гомерівський епос, але й трагедії Есхіла, Софокла, Евріпіда побудовані на міфах (М. Рильський). Хоч поганий тин, та затишно за ним (Нар. творчість).

Якщо щось незрозуміло, запитай. Але зпочатку зареєструйся

морфологія, морфема, словотвір, слово, правопиc, сполучник

Схожі матеріали