Українська мова часів Київської Русі 2
15635
Історія Української мови
Одним із найдавніших писаних у Києві текстів, шо зберігся до нашого часу у своєму первісному вигляді, є ізборник Святослава 1073 р.1 І хоч це копія з болгарського оригіналу, український переписувач все-таки примудрився наробити чимало помилок (чи не під диктовку він писав?). У кількох словах замість закономірної в старослов'янській мові букви "fe; ужито букву и (українське і): нимая, симя, исцили, видома, пла-мениє (тобто пломеніє), вь в'кри (замість вь віір'к).
У складеному за болгарськими зразками невідомим українським автором Ізборнику Святослава 1076 p., оригінал якого теж зберігся до нашого часу, є чимало українських слів (крім тих, що спільні для української та старослов'янської мов): во~ рогь (вжито один раз, а 21 раз написано врагь), морокь, полонь, полоньники (сучасне полоненики), вітрила, лука («ділянка, поросла травою»), краса, свита, гьрньць (горнець), вьчинити, сваритися, дивися, лишися.
Важливим найдавнішим свідченням про мову Київської Русі є графіті (видряпані написи) на стінах Київської Софії, виявлені С. Висоцьким у 60—70-х pp. XX ст.2 Походять вони
з XI—XIV ст. (будівництво собору було завершено 1037 р. за часів Ярослава Мудрого). Ці написи, як правило, дуже лаконічні і являють собою переважно молитовні звернення до Бога та святих із різних приводів. Зрозуміло, що й лексика, використана в них, обмежена невеликим колом понять. Написані вони старослов'янською мовою: використовується тільки займенник азь, у прикметниках скрізь виступає закінчення -аго {зьлаго, грішного), вживаються форми помози (наказовий спосіб), храбрьій тощо. Але важливо те, що їх писали різні люди, які не завжди досконало володіли старослов'янською мовою й тому мимоволі використовували простонародні слова та форми слів.
Насамперед впадає в очі те, що майже всі чоловічі імена в давальному відмінку мають закінчення -ові, -еві: Ставьрови, Петрови, Дьмитрьви, Лавьлови (XI ст.), Дмитрови, Фролови, Феодорови, Василеви, Павлови, Борисови, Иванови, понови Йвану (XII ст.) і т. д. Цікаво відзначити, що автори написів, аби уникнути одноманітності, поряд вживали й форми на -у: по-пови Йвану, або в записі з XI11 ст.: помози... Павлу, Семьнови, Кузови. У звертаннях послідовно вживається кличний відмінок: святий Фоко, свята Софиє и святьій Онуфриє, Андро-ниче, небоже. Вживаються чоловічі імена на -о: Михалько, Марко (XI ст.), Дмитро (XII ст.), Гаврило. Двічі наводиться ім'я Володимир із повноголоссям -оло- (XI і XII ст.). У ХШ ст. зафіксовано форму імені в давальному відмінку Или (рабу своєму Или) — автор, безперечно, вимовляв тут подовжений м'який приголосний — Іллі. Звертає увагу форма орудного відмінка имямь (XII ст.) замість старослов'янської форми именьмь.
Стосовно інших українізмів, що трапляються в написах, то можна назвати ще такі. У XII ст. один з авторів цих написів утворив присвійний прикметник від імені Янька цілком за правилами сучасної української мови: Яньчинь (а записав, звичайно, так, як тоді було прийнято). У написах з ХШ ст. трапляється сучасна форма дієслова в минулому часі чоловічого роду з суфіксом -в, а не -л: азь моливь. Поряд із помилуй мя (Х1І1 ст.) стоїть також помилуй мене. В XI—XII ст. використовували українські слова в цілком сучасному звучанні: хрест, не хотячи, гет (тобто геть), порося, трясця (народна назва хвороби) тощо.
Багатий і переконливий матеріал про український характер мови Київської Русі дають новгородські берестяні грамо-
ти XI—XV ст., яких виявлено й опубліковано понад 700. Це переважно приватне ділове листування, що стосується різних господарських справ, та інші короткі записи й замітки1.
Новгород заснували десь на початку ЇХ ст. вихідці з України (можливо, з Деревлянської землі), підкоривши собі угро-фінські племена. Деякий час Новгород входив до складу Київської держави, князями в ньому були Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Мономаховичі. Навіть після 1136 p., коли Великий Новгород став незалежною республікою, він підтримував тісні зв'язки з Києвом, а згодом і з Литовською державою, у якій важливу роль відігравала Русь-Україна й державною мовою була українська (звичайно, тогочасна книжна, не простонародна). Тільки повний розгром Новгородської республіки Москвою 1478 p., фізичне винищення й депортація новгородців та заселення міста вихідцями з Московії остаточно обірвали зв'язки Новгорода з Україною і змінили мовну ситуацію в ньому та навколо нього.
Новгородські берестяні грамоти писані старослов'янською мовою (оскільки в школах тут, як і в Києві, навчали тільки цієї мови і цією мовою), але крізь неї ще більшою мірою, ніж у графіті Київської Софії, пробиваються суто українські елементи.
Київській Софії, трапляються сплутування голосних и та ьі: синоу «синові» (XII ст.), синови, сир, рибою, нине, ми тоби; перехід є після шиплячих в о: чого, чолов'ккь, жона моя, чоломь; м'який звук ц: отьць «отець», куницю, сороцицю, пшеници; префікс роз-: роздшішіь, розумно.
Щодо відмінкових форм, то зокрема іменники у звертаннях стоять переважно в кличному відмінку: куме, осподине, Онсифоре, діво; іменники чоловічого роду в давальному відмінку однини мають закінчення -ові, -еві: кь Стоянови, синови, кь Васильви (звук є іноді передається буквою ь), муже-ви; у родовому відмінку однини в іменниках чоловічого роду трапляється закінчення -у там, де мало б бути -а: гороху, пудь меду, горсти лену, воську, шолку, дару, лову. Прикметники в родовому відмінку однини чоловічого роду мають майже виключно закінчення -ого (отже, воно так і вимовлялося): доброго, великого, жолтого; рідко старослов'янське закінчення -аго: луцьшаго. Трапляються такі українські форми займенників: тоби, мни (форма мні була поширена в Україні ще в XIV—XVII ст.), от нього, к ньому, с тими, на тихь, хто, с кимь, ничимь.
Явно український характер мають багато дієслівних форм: буде война; а ми єго не хьтимо; а грамоту с тобою спишемо', молотимо да сиплемо; язь кь тоби берость написавь; при-шьлить; вьзмить. Дієслова в третій особі множини вживаються переважно з кінцевим м'яким -ть: а земля сама ся окупить, рожь продають, челомь бьють.
Імена новгородців звучать здебільшого як сучасні українські (тут завчена книжна старослов'янська мова дає себе знати якнайменше): Олекса, Олексий, Олександр, Онисимь, Оли-сей, Остафий, Олена, Микита, Микьіфор, Михайло, Марко, Василь, Василко, Юрко, Иванко, Пан[ь]ко, Рад[ь]ко, Степанець, Федорець, Данилець, Яковець, Костянтинь, Хрьстина. То тут, то там у берестяних грамотах прохоплюються слова, характерні саме для української мови: господиня, господарь, бат-ко, паробокь, наимить, господа «домівка», година, кожухь, свита, сорочиця, глекь, соромь, досить, куди, аби, та (сполучник) тощо.
Чимало подібних українізмів трапляється також у Новгородській кормчій, Новгородському літописі, грамотах. Це не просто діалектні явища, а прояви тієї самої простонародної мови, якою розмовляли не лише в Києві та навколо нього, а й
у Новгороді, зрозуміло, з певними особливостями, зумовленими місцевим мовним субстратом.
Безперечно українським є напис «коваль Людота» (XI ст.) на мечі, знайденому на Полтавщині, як і напис на келихові чернігівського князя Володимира Давидовича, зроблений не пізніше 1151 p.: «А се чара кня[зя] Володимерова ДавиЬовча, кто из нее пь тому на здоровье а хваля Бога свого осподаря великого кня[зя]».
Тим часом такі визначні твори Київської Русі, як «Повість врем'яних літ», «Руська правда», «Слово о законі і благодаті» Іларіона, «Повчання» Володимира Мономаха, «Слово о полку Ігоревім» тощо, не завжди можуть бути цілком достовірними свідченнями про мову часів Київської Русі, оскільки вони дійшли до нас не в оригіналі, а в значно пізніших копіях. А про те, які мовні зміни могли вносити в них переписувачі, можна судити, зіставивши, наприклад, ту саму розповідь із «Повісті врем'яних літ» під роком 6505 (997) за найдавнішим Лаврентіївським списком 1377 р. та другим відомим Іпатсь-ким списком початку XV ст. Між першим і другим списками є такі розбіжності (першими подано слова за Лаврентіївським списком, другими — за Іпатським): из города — из града, гладь — голодь, єдинь — одинь, старець — старець, хотять — хотять, хочете — хощете, и я — и азь, колодязь — кладезь, престоя-ти — перестояти і под. 1 навіть у тому самому списку ті самі слова могли писатися по-різному. Наприклад, у розглядуваному уривку в Лаврентіївському списку поряд із формою городь, вжитою 8 разів, 5 разів ужито форму градь; поряд із формою гладь стоїть форма голодь, як і в Іпатському списку, де поряд із градь виступає слово горожани, а поряд із голодь вживається гладь тощо. Отже, переписувачі не тільки копіювали оригінал, а й прилагоджували його якоюсь мірою до сучасної їм мовної ситуації. Оригінал же, якщо судити за його граматичним ладом та лексикою, був написаний таки старослов'янською мовою.
Інше враження справляє список «Слова о полку Ігоревім», опублікований 1800 р. Ця поема, як вважають учені, складена в 1185—1187 pp., а її відомий список зроблено, можливо, в XV—XVI ст. під час так званого другого південнослов'янського впливу, коли в текстах посилено виправлялися відхилення від старослов'янської мови. «Слово о полку Ігоревім» теж, певно, виправлене. На таку думку наштовхують ті поодинокі, мабуть-таки, недогляди, пропуски «помилок», які тут трапля-
ються. Наприклад, в усьому тексті послідовно вживається старослов'янська форма імені Владимиру але один раз — Во-лодимирь (до речі, і в «Повісті врем'яних літ», і в інших найдавніших пам'ятках виступає майже виключно форма Володи-мирь, Володимерь); дев'ятнадцять разів ужито в родовому відмінку однини прикметників закінчення -аго {старого, великого), а двадцятий раз проскакує —ого: поганого Кощея; вісім разів префікс раз-, рас- написано через а, а дев'ятий — через о (не під наголосом): ростріляєві (перша особа двоїни); у двох третіх випадків (65 разів) у кінці дієслів третьої особи однини й множини стоїть -ть (кличеть, велить), але в решті (31 раз) — -ть: комони ржуть за Сулою; звенить слава в Києві; труби тру-бять в Новіграді; стоять стязи в Путивлі.
Зовсім не старослов'янські й такі вислови, слова та форми слів: лисици брешуть на щити; другого дни велми рано; діти бісови (треба мати на увазі, що буква *Ь читалася як і); уже бо братіє невеселая година вьстала; уже княже туга умь полонила; заступивь королеви путь; подь тии мечи харалужний; загородите полю ворота; оксамити; кожухи; стяг; звонячи в пра-діднюю славу; гримають тощо.
Автор «Слова о полку Ігоревім» — якщо не воїн, то людина, що оберталася в середовищі воїнів, які стояли ближче до простолюддя, ніж князі, бояри або ченці. Тому в цій високо-майстерній поемі народна мовна стихія мала б відбитися більшою мірою, ніж у будь-якому іншому творі тих часів. Так і сталося. 1 ті елементи, що виходять за межі старослов'янщини (цією мовою мусив користуватися, як і всі освічені люди того часу, також автор «Слова о полку Ігоревім»), мають безперечний український характер.
Деякі, хоч і дуже скупі, відомості про мову Київської Русі є в іноземних авторів. Дослідник мови євреїв, які жили в давні часи в Київській Русі, О. Я. Гаркаві наводить, крім інших, такі факти, які стосуються мови часів Київської Русі1.
Єврейський теолог Соломон Іцхакі (1040—1105) у коментарі до П'ятикнижжя вживає слово шнір і пояснює: «Шнір означає сніг мовою ашкеназі (ашкеназі — назва євреїв, що жили в Київській Русі. — /. Ю.) і мовою ханаанською (тобто руською. — /. /О.)». Коли вимовити це слово з гаркавим р, то воно звучатиме майже так само, як українське слово сніг. Отже, принаймні в другій половині XI ст. в народі звук, що в старослов'янській мові позначався буквою *Ь (сн'кгь), промовляли як і, а звук, що позначався буквою г, промовляли як h, а не як g, тобто так, як і тепер в українському слові сніг.
Інший єврейський теолог Ісаак бен-Моїсей (писав у 1240— 1260 pp.) у коментарі до Талмуду дає таке пояснення: «...дерева (або колоди), зв'язані у великій кількості, що в Біблії називається рафсодот..., по-німецькому влос (Floss), а ханаанською мовою піпт». Тут переписувачі, безумовно, переставили місцями другу і третю букви: має бути — пліт. Виходить, шо чергування о з і в українській мові сталося не пізніше середини ХШ ст., а не в XV ст., як це засвідчують найдавніші українські пам'ятки.
Найкраще відбили мову дохристиянської Русі українські народні пісні, яких записано, як стверджують вчені, понад 200 тис. (аби створити таку кількість, потрібно було не одне тисячоліття). Відразу слід зазначити, що народ як колективний автор пісень не перекладає, він може лише редагувати їх, доповнювати або скорочувати. Але ось ця щедрівка, яку й тепер співають із 13 на 14 січня в Доброгостові Львівської області, не редагувалася:
Чи спиш, чи чуєш,
Господаречку,
У своїм домочку
На Новий рік, на Новий рік ?
Підем орати, підем сіяти
Яру пшеницю
На Новий рік, на Новий рік.
На перший погляд незрозуміло, як це можна сіяти яру пшеницю в січні. Але річ у тім, що на Русі до прийняття християнства Новий рік зустрічали не в січні, а наприкінці березня, коли й справді можна починати весняну сівбу. Володимир Великий початок року переніс на вересень, і тільки в середні
віки цю подію стали відзначати першого січня. А щедрівка залишилася без змін.
Такою ж давньою, дохристиянською є й ця купальська пісня, записана на Івано-Франківщині й відома в інших краях України:
Гей, око Лада, Леле Ладове, Гей, око Ладове, ніч пропадає, Бо око Лада з води виходить, Ладове свято нам приносить. Гей, Ладо! А ти, Перуне, Дай дочекати Ладі Купала.
Усе тут — і особливий ритм, й імена дохристиянських божеств — старовинне, тільки не мова.
Можливо, ще давніші погляди наших предків відбиває веснянка, записана на Волині:
Ой ти, соловейку, ти ранній пташку,
Ой чого так рано із вир 'їчка вийшов?
— Не сам же я вийшов, Дажбог мене вислав,
З правої ручейки й ключики видав,
З правої ручейки — літо відмикати,
З лівої ручейки — зиму замикати.
У цій пісні, як і в попередніх, відбилося світобачення наших далеких пращурів у всій своїй первозданності: і уявлення про сонце як Ладове око, що поринає у воду й виринає з неї; і переконання, що на зиму пташки ховаються під річку, де був вирій, тобто рай (адже первісний корінь у слові річка — pi < p*fe < рай): туди не треба було відлітати, а просто заходили й звідти виходили; і поділ року на зиму, літо й осінь (без весни). Давність цієї пісні, як і багатьох інших, не лише наведених тут, безперечна. А мова їхня — природна, жива, ніби вони нещодавно складені. Передусім народна пісня й допомагала вижити українській мові наперекір усім знегодам, шо випадали на її долю.
Показово, шо російська народна творчість подібних пісень не знає. Угро-фінські племена (меря, мурома, мешеря, перм, голядь, югра, весь та ін.), які склали ядро майбутньої Росії, втративши свою мову, втратили й колишню усну творчість. Народні пісні в новій мовній оболонці виникали тут уже в умовах панування християнської ідеології. Прийшлі слов'ян-
ські колоністи, насамперед дружинники, які принесли сюди старослов'янсько-українську мовну суміш, новою мовою створювали лише билини — імена їхніх персонажів {Ілля, Иікітич, Альоша Попович) уже явно християнські.
Народна українська мова поволі прокладала собі шлях у літературу, долаючи привнесену старослов'янську мову. Риси живої народної української мови досить помітні вже в так званих Литовських статутах, зведеннях законів Литовсько-Русь-кої феодальної держави, які виходили у 1529, 1566 і 1588 pp. «Простою мовою» було перекладено Пересопницьку Євангелію (1556—1561). Але ця «проста мова» ше не відображала живої розмовної мови українського народу — це була суміш старослов'янізмів, полонізмів, латинських слів та українізмів.
Перший запис пісні українською народною мовою було зроблено понад 430 років тому — 1571 р. («Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш?»). В Яворові на Львівщині 1619 р. було опубліковано дві інтермедії як додатки до польської драми про смерть Іоанна Хрестителя. Мова в них — сучасна українська з певними діалектними особливостями, наприклад:
Що тут ти, побратиме, собі поробляєш? Кажи мені — як живеш та і як ся маєш ?
Значну роль у формуванні української літературної мови на живій народній основі відіграв І. Котляревський, автор перших великих художніх творів українською мовою — поеми «Енеща» та п'єси «Наталка Полтавка». Особлива заслуга в становленні й утвердженні української літературної мови на народній основі належить творчості Т. Шевченка, який органічно поєднав елементи народнорозмовної мови з мовностильовими засобами українського фольклору й елементами книжної старослов'янської мови.
Якщо щось незрозуміло, постав запитання. Але спочатку зареєструйся
У складеному за болгарськими зразками невідомим українським автором Ізборнику Святослава 1076 p., оригінал якого теж зберігся до нашого часу, є чимало українських слів (крім тих, що спільні для української та старослов'янської мов): во~ рогь (вжито один раз, а 21 раз написано врагь), морокь, полонь, полоньники (сучасне полоненики), вітрила, лука («ділянка, поросла травою»), краса, свита, гьрньць (горнець), вьчинити, сваритися, дивися, лишися.
Важливим найдавнішим свідченням про мову Київської Русі є графіті (видряпані написи) на стінах Київської Софії, виявлені С. Висоцьким у 60—70-х pp. XX ст.2 Походять вони
з XI—XIV ст. (будівництво собору було завершено 1037 р. за часів Ярослава Мудрого). Ці написи, як правило, дуже лаконічні і являють собою переважно молитовні звернення до Бога та святих із різних приводів. Зрозуміло, що й лексика, використана в них, обмежена невеликим колом понять. Написані вони старослов'янською мовою: використовується тільки займенник азь, у прикметниках скрізь виступає закінчення -аго {зьлаго, грішного), вживаються форми помози (наказовий спосіб), храбрьій тощо. Але важливо те, що їх писали різні люди, які не завжди досконало володіли старослов'янською мовою й тому мимоволі використовували простонародні слова та форми слів.
Насамперед впадає в очі те, що майже всі чоловічі імена в давальному відмінку мають закінчення -ові, -еві: Ставьрови, Петрови, Дьмитрьви, Лавьлови (XI ст.), Дмитрови, Фролови, Феодорови, Василеви, Павлови, Борисови, Иванови, понови Йвану (XII ст.) і т. д. Цікаво відзначити, що автори написів, аби уникнути одноманітності, поряд вживали й форми на -у: по-пови Йвану, або в записі з XI11 ст.: помози... Павлу, Семьнови, Кузови. У звертаннях послідовно вживається кличний відмінок: святий Фоко, свята Софиє и святьій Онуфриє, Андро-ниче, небоже. Вживаються чоловічі імена на -о: Михалько, Марко (XI ст.), Дмитро (XII ст.), Гаврило. Двічі наводиться ім'я Володимир із повноголоссям -оло- (XI і XII ст.). У ХШ ст. зафіксовано форму імені в давальному відмінку Или (рабу своєму Или) — автор, безперечно, вимовляв тут подовжений м'який приголосний — Іллі. Звертає увагу форма орудного відмінка имямь (XII ст.) замість старослов'янської форми именьмь.
Стосовно інших українізмів, що трапляються в написах, то можна назвати ще такі. У XII ст. один з авторів цих написів утворив присвійний прикметник від імені Янька цілком за правилами сучасної української мови: Яньчинь (а записав, звичайно, так, як тоді було прийнято). У написах з ХШ ст. трапляється сучасна форма дієслова в минулому часі чоловічого роду з суфіксом -в, а не -л: азь моливь. Поряд із помилуй мя (Х1І1 ст.) стоїть також помилуй мене. В XI—XII ст. використовували українські слова в цілком сучасному звучанні: хрест, не хотячи, гет (тобто геть), порося, трясця (народна назва хвороби) тощо.
Багатий і переконливий матеріал про український характер мови Київської Русі дають новгородські берестяні грамо-
ти XI—XV ст., яких виявлено й опубліковано понад 700. Це переважно приватне ділове листування, що стосується різних господарських справ, та інші короткі записи й замітки1.
Новгород заснували десь на початку ЇХ ст. вихідці з України (можливо, з Деревлянської землі), підкоривши собі угро-фінські племена. Деякий час Новгород входив до складу Київської держави, князями в ньому були Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Мономаховичі. Навіть після 1136 p., коли Великий Новгород став незалежною республікою, він підтримував тісні зв'язки з Києвом, а згодом і з Литовською державою, у якій важливу роль відігравала Русь-Україна й державною мовою була українська (звичайно, тогочасна книжна, не простонародна). Тільки повний розгром Новгородської республіки Москвою 1478 p., фізичне винищення й депортація новгородців та заселення міста вихідцями з Московії остаточно обірвали зв'язки Новгорода з Україною і змінили мовну ситуацію в ньому та навколо нього.
Новгородські берестяні грамоти писані старослов'янською мовою (оскільки в школах тут, як і в Києві, навчали тільки цієї мови і цією мовою), але крізь неї ще більшою мірою, ніж у графіті Київської Софії, пробиваються суто українські елементи.
Київській Софії, трапляються сплутування голосних и та ьі: синоу «синові» (XII ст.), синови, сир, рибою, нине, ми тоби; перехід є після шиплячих в о: чого, чолов'ккь, жона моя, чоломь; м'який звук ц: отьць «отець», куницю, сороцицю, пшеници; префікс роз-: роздшішіь, розумно.
Щодо відмінкових форм, то зокрема іменники у звертаннях стоять переважно в кличному відмінку: куме, осподине, Онсифоре, діво; іменники чоловічого роду в давальному відмінку однини мають закінчення -ові, -еві: кь Стоянови, синови, кь Васильви (звук є іноді передається буквою ь), муже-ви; у родовому відмінку однини в іменниках чоловічого роду трапляється закінчення -у там, де мало б бути -а: гороху, пудь меду, горсти лену, воську, шолку, дару, лову. Прикметники в родовому відмінку однини чоловічого роду мають майже виключно закінчення -ого (отже, воно так і вимовлялося): доброго, великого, жолтого; рідко старослов'янське закінчення -аго: луцьшаго. Трапляються такі українські форми займенників: тоби, мни (форма мні була поширена в Україні ще в XIV—XVII ст.), от нього, к ньому, с тими, на тихь, хто, с кимь, ничимь.
Явно український характер мають багато дієслівних форм: буде война; а ми єго не хьтимо; а грамоту с тобою спишемо', молотимо да сиплемо; язь кь тоби берость написавь; при-шьлить; вьзмить. Дієслова в третій особі множини вживаються переважно з кінцевим м'яким -ть: а земля сама ся окупить, рожь продають, челомь бьють.
Імена новгородців звучать здебільшого як сучасні українські (тут завчена книжна старослов'янська мова дає себе знати якнайменше): Олекса, Олексий, Олександр, Онисимь, Оли-сей, Остафий, Олена, Микита, Микьіфор, Михайло, Марко, Василь, Василко, Юрко, Иванко, Пан[ь]ко, Рад[ь]ко, Степанець, Федорець, Данилець, Яковець, Костянтинь, Хрьстина. То тут, то там у берестяних грамотах прохоплюються слова, характерні саме для української мови: господиня, господарь, бат-ко, паробокь, наимить, господа «домівка», година, кожухь, свита, сорочиця, глекь, соромь, досить, куди, аби, та (сполучник) тощо.
Чимало подібних українізмів трапляється також у Новгородській кормчій, Новгородському літописі, грамотах. Це не просто діалектні явища, а прояви тієї самої простонародної мови, якою розмовляли не лише в Києві та навколо нього, а й
у Новгороді, зрозуміло, з певними особливостями, зумовленими місцевим мовним субстратом.
Безперечно українським є напис «коваль Людота» (XI ст.) на мечі, знайденому на Полтавщині, як і напис на келихові чернігівського князя Володимира Давидовича, зроблений не пізніше 1151 p.: «А се чара кня[зя] Володимерова ДавиЬовча, кто из нее пь тому на здоровье а хваля Бога свого осподаря великого кня[зя]».
Тим часом такі визначні твори Київської Русі, як «Повість врем'яних літ», «Руська правда», «Слово о законі і благодаті» Іларіона, «Повчання» Володимира Мономаха, «Слово о полку Ігоревім» тощо, не завжди можуть бути цілком достовірними свідченнями про мову часів Київської Русі, оскільки вони дійшли до нас не в оригіналі, а в значно пізніших копіях. А про те, які мовні зміни могли вносити в них переписувачі, можна судити, зіставивши, наприклад, ту саму розповідь із «Повісті врем'яних літ» під роком 6505 (997) за найдавнішим Лаврентіївським списком 1377 р. та другим відомим Іпатсь-ким списком початку XV ст. Між першим і другим списками є такі розбіжності (першими подано слова за Лаврентіївським списком, другими — за Іпатським): из города — из града, гладь — голодь, єдинь — одинь, старець — старець, хотять — хотять, хочете — хощете, и я — и азь, колодязь — кладезь, престоя-ти — перестояти і под. 1 навіть у тому самому списку ті самі слова могли писатися по-різному. Наприклад, у розглядуваному уривку в Лаврентіївському списку поряд із формою городь, вжитою 8 разів, 5 разів ужито форму градь; поряд із формою гладь стоїть форма голодь, як і в Іпатському списку, де поряд із градь виступає слово горожани, а поряд із голодь вживається гладь тощо. Отже, переписувачі не тільки копіювали оригінал, а й прилагоджували його якоюсь мірою до сучасної їм мовної ситуації. Оригінал же, якщо судити за його граматичним ладом та лексикою, був написаний таки старослов'янською мовою.
Інше враження справляє список «Слова о полку Ігоревім», опублікований 1800 р. Ця поема, як вважають учені, складена в 1185—1187 pp., а її відомий список зроблено, можливо, в XV—XVI ст. під час так званого другого південнослов'янського впливу, коли в текстах посилено виправлялися відхилення від старослов'янської мови. «Слово о полку Ігоревім» теж, певно, виправлене. На таку думку наштовхують ті поодинокі, мабуть-таки, недогляди, пропуски «помилок», які тут трапля-
ються. Наприклад, в усьому тексті послідовно вживається старослов'янська форма імені Владимиру але один раз — Во-лодимирь (до речі, і в «Повісті врем'яних літ», і в інших найдавніших пам'ятках виступає майже виключно форма Володи-мирь, Володимерь); дев'ятнадцять разів ужито в родовому відмінку однини прикметників закінчення -аго {старого, великого), а двадцятий раз проскакує —ого: поганого Кощея; вісім разів префікс раз-, рас- написано через а, а дев'ятий — через о (не під наголосом): ростріляєві (перша особа двоїни); у двох третіх випадків (65 разів) у кінці дієслів третьої особи однини й множини стоїть -ть (кличеть, велить), але в решті (31 раз) — -ть: комони ржуть за Сулою; звенить слава в Києві; труби тру-бять в Новіграді; стоять стязи в Путивлі.
Зовсім не старослов'янські й такі вислови, слова та форми слів: лисици брешуть на щити; другого дни велми рано; діти бісови (треба мати на увазі, що буква *Ь читалася як і); уже бо братіє невеселая година вьстала; уже княже туга умь полонила; заступивь королеви путь; подь тии мечи харалужний; загородите полю ворота; оксамити; кожухи; стяг; звонячи в пра-діднюю славу; гримають тощо.
Автор «Слова о полку Ігоревім» — якщо не воїн, то людина, що оберталася в середовищі воїнів, які стояли ближче до простолюддя, ніж князі, бояри або ченці. Тому в цій високо-майстерній поемі народна мовна стихія мала б відбитися більшою мірою, ніж у будь-якому іншому творі тих часів. Так і сталося. 1 ті елементи, що виходять за межі старослов'янщини (цією мовою мусив користуватися, як і всі освічені люди того часу, також автор «Слова о полку Ігоревім»), мають безперечний український характер.
Деякі, хоч і дуже скупі, відомості про мову Київської Русі є в іноземних авторів. Дослідник мови євреїв, які жили в давні часи в Київській Русі, О. Я. Гаркаві наводить, крім інших, такі факти, які стосуються мови часів Київської Русі1.
Єврейський теолог Соломон Іцхакі (1040—1105) у коментарі до П'ятикнижжя вживає слово шнір і пояснює: «Шнір означає сніг мовою ашкеназі (ашкеназі — назва євреїв, що жили в Київській Русі. — /. Ю.) і мовою ханаанською (тобто руською. — /. /О.)». Коли вимовити це слово з гаркавим р, то воно звучатиме майже так само, як українське слово сніг. Отже, принаймні в другій половині XI ст. в народі звук, що в старослов'янській мові позначався буквою *Ь (сн'кгь), промовляли як і, а звук, що позначався буквою г, промовляли як h, а не як g, тобто так, як і тепер в українському слові сніг.
Інший єврейський теолог Ісаак бен-Моїсей (писав у 1240— 1260 pp.) у коментарі до Талмуду дає таке пояснення: «...дерева (або колоди), зв'язані у великій кількості, що в Біблії називається рафсодот..., по-німецькому влос (Floss), а ханаанською мовою піпт». Тут переписувачі, безумовно, переставили місцями другу і третю букви: має бути — пліт. Виходить, шо чергування о з і в українській мові сталося не пізніше середини ХШ ст., а не в XV ст., як це засвідчують найдавніші українські пам'ятки.
Найкраще відбили мову дохристиянської Русі українські народні пісні, яких записано, як стверджують вчені, понад 200 тис. (аби створити таку кількість, потрібно було не одне тисячоліття). Відразу слід зазначити, що народ як колективний автор пісень не перекладає, він може лише редагувати їх, доповнювати або скорочувати. Але ось ця щедрівка, яку й тепер співають із 13 на 14 січня в Доброгостові Львівської області, не редагувалася:
Чи спиш, чи чуєш,
Господаречку,
У своїм домочку
На Новий рік, на Новий рік ?
Підем орати, підем сіяти
Яру пшеницю
На Новий рік, на Новий рік.
На перший погляд незрозуміло, як це можна сіяти яру пшеницю в січні. Але річ у тім, що на Русі до прийняття християнства Новий рік зустрічали не в січні, а наприкінці березня, коли й справді можна починати весняну сівбу. Володимир Великий початок року переніс на вересень, і тільки в середні
віки цю подію стали відзначати першого січня. А щедрівка залишилася без змін.
Такою ж давньою, дохристиянською є й ця купальська пісня, записана на Івано-Франківщині й відома в інших краях України:
Гей, око Лада, Леле Ладове, Гей, око Ладове, ніч пропадає, Бо око Лада з води виходить, Ладове свято нам приносить. Гей, Ладо! А ти, Перуне, Дай дочекати Ладі Купала.
Усе тут — і особливий ритм, й імена дохристиянських божеств — старовинне, тільки не мова.
Можливо, ще давніші погляди наших предків відбиває веснянка, записана на Волині:
Ой ти, соловейку, ти ранній пташку,
Ой чого так рано із вир 'їчка вийшов?
— Не сам же я вийшов, Дажбог мене вислав,
З правої ручейки й ключики видав,
З правої ручейки — літо відмикати,
З лівої ручейки — зиму замикати.
У цій пісні, як і в попередніх, відбилося світобачення наших далеких пращурів у всій своїй первозданності: і уявлення про сонце як Ладове око, що поринає у воду й виринає з неї; і переконання, що на зиму пташки ховаються під річку, де був вирій, тобто рай (адже первісний корінь у слові річка — pi < p*fe < рай): туди не треба було відлітати, а просто заходили й звідти виходили; і поділ року на зиму, літо й осінь (без весни). Давність цієї пісні, як і багатьох інших, не лише наведених тут, безперечна. А мова їхня — природна, жива, ніби вони нещодавно складені. Передусім народна пісня й допомагала вижити українській мові наперекір усім знегодам, шо випадали на її долю.
Показово, шо російська народна творчість подібних пісень не знає. Угро-фінські племена (меря, мурома, мешеря, перм, голядь, югра, весь та ін.), які склали ядро майбутньої Росії, втративши свою мову, втратили й колишню усну творчість. Народні пісні в новій мовній оболонці виникали тут уже в умовах панування християнської ідеології. Прийшлі слов'ян-
ські колоністи, насамперед дружинники, які принесли сюди старослов'янсько-українську мовну суміш, новою мовою створювали лише билини — імена їхніх персонажів {Ілля, Иікітич, Альоша Попович) уже явно християнські.
Народна українська мова поволі прокладала собі шлях у літературу, долаючи привнесену старослов'янську мову. Риси живої народної української мови досить помітні вже в так званих Литовських статутах, зведеннях законів Литовсько-Русь-кої феодальної держави, які виходили у 1529, 1566 і 1588 pp. «Простою мовою» було перекладено Пересопницьку Євангелію (1556—1561). Але ця «проста мова» ше не відображала живої розмовної мови українського народу — це була суміш старослов'янізмів, полонізмів, латинських слів та українізмів.
Перший запис пісні українською народною мовою було зроблено понад 430 років тому — 1571 р. («Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш?»). В Яворові на Львівщині 1619 р. було опубліковано дві інтермедії як додатки до польської драми про смерть Іоанна Хрестителя. Мова в них — сучасна українська з певними діалектними особливостями, наприклад:
Що тут ти, побратиме, собі поробляєш? Кажи мені — як живеш та і як ся маєш ?
Значну роль у формуванні української літературної мови на живій народній основі відіграв І. Котляревський, автор перших великих художніх творів українською мовою — поеми «Енеща» та п'єси «Наталка Полтавка». Особлива заслуга в становленні й утвердженні української літературної мови на народній основі належить творчості Т. Шевченка, який органічно поєднав елементи народнорозмовної мови з мовностильовими засобами українського фольклору й елементами книжної старослов'янської мови.
Схожі матеріали