Українська мова в доісторичні часи

9781 Історія Української мови
Українська мова, як було вже сказано, належить до індо­європейської мовної сім'ї. Причому, на думку більшості вчених, Україна, зокрема її південь, є й прабатьківщиною індоєвропейської мови. «Різні міркування (прямих свідчень немає) дають змогу припускати, що найдавніша індоєвропейська мова формувалась у степових і лісостепових областях між Волгою й Дунаєм», — підсумовує Ф. Філій висновки багатьох мовознавців.

Так от, коли українську мову зіставляти з найдавнішими індоєвропейськими мовами, зокрема з латинською2, впадає в очі її, так би мовити, «архаїчність», тобто наявність у ній великої кількості прадавніх, індоєвропейських елементів, більше, мабуть, ніж у будь-якій іншій із сучасних мов цієї сім'ї. Це може свідчити тільки про те, шо сучасна українська мова як така почала формуватися ще в доісторичні часи.

Як відомо, найстійкішою є фонетика: мова може зникну­ти, а її фонетичні закономірності, особливості вимовляння звуків і далі проявляються вже в новій мові. У французькій мові фонетика й досі у своїй основі галльська, в англійській — кельтська. Фонетика польської мови різко відрізняється від чеської, українська — від білоруської й російської.

Фонетична система української мови, якість її звуків напрочуд близькі до латинської (і, зауважимо, до іспанської та італійської — її найближчих спадкоємниць). В обох цих мовах майже однакова система голосних, тільки українська не зберегла розрізнення довгих і коротких. Щодо системи приголосних, то в українській мові на якомусь етапі її розвитку з'я­вилися парні м'які, африкати й шиплячі, яких у латинській не було. Проте в латинській мові, як і в українській, була

пара приголосних г і г (латинські g і h): genus «рід» (споріднене з нашим жона, жінка) і hostis «чужинець, ворог» (споріднене з нашим гість). Можна говорити про чергування в обох мовах голосного у (латинський и) з приголосним в (латинський v): латинські nauta «моряк» і navis «корабель» (пор. українські учень і звичка); про наявність випадного голосного є: латинське арег і аргі «вепр» (пор. українські вітер і вітру) тощо. Така подібність двох фонетичних систем, незважаючи на часову відстань між ними у дві з половиною—три тисячі років і на всі ті зміни, що відбулися за цей час у них, не може бути про­сто випадковістю. Це, безумовно, вияв якихось давніх спіль­них тривких мовних законів. 1 ця подібність може свідчити лише про те, що українська мова (фонетика) така само давня, як і латинська.

Українська мова затримала чимало прадавніх граматичних значень та граматичних способів. Це виявляється знову ж при зіставленні її з латинською мовою.  Тут слід відзначити, шо збігів між цими двома мовами трапляється тим більше, чим давніша латинська мова береться для зіставлення.

В архаїчній латині (VII—II ст. до н. є.) було вісім відмінків, у тому числі кличний і два місцеві (у класичній, а це вже І ст. до н. є.—1 ст. н. є., їх залишилося тільки шість). В українській мові є всі ці відмінки, за винятком одного місцевого, і зде­більшого їхні значення збереглися. Навіть закінчення в деяких відмінкових формах обох мов ті самі. Наприклад, однако­ве закінчення виступає в називному відмінку однини багатьох іменників жіночого роду: arena і арена, summa і сума; у кличному відмінку іменників чоловічого роду: Brute і Бруте, De-mokrite і Демокріте; у називному відмінку множини іменників чоловічого роду: тип і мури, питегі і номери, іменників серед­нього роду: тагіа і моря, потіпа і імена.

У латинській і українській мовах розрізняють три роди: чоловічий, жіночий і середній. Знаменно, шо українська мова в більшості іменників, успадкованих від індоєвропейської прамови, зберегла навіть той самий рід. Так, до чоловічого роду однаково належать, наприклад, іменники hortus «сад» і город, pulvis і пил, ventus і вітер, ignis і вогонь, mensis і місяць, sucus і сік, somnus і coн, fumus і дим, dolor і біль, nasus і ніс; до жіночо­го роду — іменники пох і ніч, hiems і зима, mens «розум» і па-м 'ять, mors і смерть, res і річ, voluntas і воля, securis і сокира, Іапа і вовна, acies і ость, crux «хрест» і кроква, unda «хвиля» і

вода, barba і борода, casa «хатина» і хата, rota «колесо» і рада (спільне значення «коло»); до середнього роду — іменники cor і серце, потеп і ім 'я, aratrum і рало, semen «насіння» і сім 'я, granum і зерно, lac і молоко, vinum і вино тощо. У латинській мові іменник domus жіночого роду, а в українській дім — чоловічого, але, виявляється, і в українській мові він буває жіночого роду: Куди ж я піду, коли в мене немає своєї доми? (1. Нечуй-Левицький). 1 в латинській, і в українській мовах назви річок майже виключно чоловічого роду (в українській мові жіночий рід мають лише назви річок пізнішого походження), назви дерев — здебільшого жіночого роду.

Ще більша тотожність спостерігається в особових закін­ченнях дієслів, особливо при зіставленні українських форм з імовірними формами архаїчної латинської мови (у дужках на­водяться форми класичної латині):

Однина  Множина

1 -а ос. sedeo — сиджу         sedemos (sedemus) — сидимо

2-а ос. sedesi (sedes) — сидиш    sedetes (sedetis) — сидите 3-я ос. sedeti (sedet) — сидить    sedenti (sedent) — сидять

За час приблизно 2,5 тис. років в особових формах дієслів української мови сталися тільки суто фонетичні зміни: у дру­гій і третій особах однини та в третій особі множини відпав кінцевий голосний -і, але м'якість кінцевих приголосних, вик­ликана вимовлянням цього голосного, залишилася (внаслідок цієї м'якості звук s у другій особі однини перейшов у ш); відпали кінцеві s у першій і другій особах множини; у третій особі множини сполучення голосного з носовим en закономірно дало звук а з попереднім пом'якшеним (на письмі буква я), як це сталося, наприклад, у словах mentha — м 'ята, decem — десять.
Якщо щось незрозуміло, постав запитання. Але спочатку зареєструйся

мова, Українська, Історія мови

Схожі матеріали