Загальні закономірності становлення національної мови

6991 Історія Української мови


Національна мова з'являється не відразу, не раптово. її становлення триває сотні, а то й тисячі років. Численні покоління формують мову, розвивають її, зба­гачують, удосконалюють, наповнюють власним життєвим дос­відом, пристосовують до свого менталітету, до природного ото­чення, до мінливих умов життя. Мова — продукт тривалого історичного розвитку народу.

У виникненні, формуванні й функціонуванні різних мов є певні закономірності.

За родоплемінного ладу майже кожне плем'я мало свою мову. Мови сусідніх племен були ще досить близькими, але шо далі одне від одного жили племена, тим більше різнилися їхні мови. Ось, наприклад, яку мовну картину спостерігав М. Миклухо-Маклай 1871 р. серед примітивних племен Нової Гвінеї: «Майже в кожному селищі своє наріччя. У селах, відда­лених на чверть години ходи одне від одного, є вже кілька різних слів для позначення тих самих предметів; жителі сіл, розташованих на відстані години ходи одне від одного, роз­мовляють іноді такими різними наріччями, що майже не розуміють одні одних. Якщо мої екскурсії тривали понад один день, мені потрібні були два або навіть три перекладачі, які повинні були перекладати один одному запитання й відповіді»1. Подібні явиша й досі спостерігаються в деяких районах Індії, в Африці.

Племінних мов було багато. Наприклад, у тій же Новій Гвінеї ше й дотепер збереглося близько 620 мов. В Австралії на­прикінці XVII] ст., коли сюди прийшли європейці, на 300 тис. аборигенів було приблизно 600 мов. В Індії на початку XX ст. налічувалося 1,5 тис. мов, нині їх — 845. У Нігерії — понад 100 мов, у Конго — близько 800. У сучасному Дагестані май­же кожен аул має власну мову.

Те саме було колись і на теренах України. Геродот (V ст. до н. є.), наприклад, пише, шо скіфи, відвідуючи країну аргіппеїв (яка, ймовірно, лежала на південних відногах Ураль­ського хребта), користувалися сьома мовами2. Пліній Старший (І ст. н. є.), говорячи про Таврику, тобто про Кримський півострів, стверджує: «У цій землі живе 30 племен, із них 23 у внутрішніх областях». Помпоній Мела (1 ст. н. є.) називає на території України 16 племен. Зрозуміло, далеко не всі. Клавдій Птолемей (11 ст. н. є.) уже більш поінформований про ці землі Він підкреслює: «Заселяють Сарматію дуже численні племена»3, — і називає їх уже більше 60.

Насправді ж, у прадавній Україні, де люди почали селитися щонайменше мільйон років тому, повинно було бути наба­гато більше племен і мов. Якщо зіставити сучасну Україну з іншими країнами, де ше збереглося давнє мовне різноманіття, то можна припускати, шо був такий час, коли на її просторах жило близько тисячі різних племен із різними мовами. Ще й тепер майже кожне село має свої діалектні особливості — то чи це не залишки прадавніх племінних мов?

Племінні мови були досить обмежені у своїх виражаль­них можливостях: синтаксис був бідний, морфологічні засо­би — мало впорядковані, словниковий запас — невеликий, кількасот, від сили тисячу або трохи більше слів. Ці мови були нестійкими, особливо швидко могла змінюватися їхня лексика. Тому, коли виникало об'єднання племен (добровільне чи примусове), мова одного племені, сильнішого, розвиненішого, невдовзі витісняла з об'єднання інші мови й вод­ночас сама збагачувалася за їхній рахунок. її словник помітно збільшувався, з'являлися синоніми, розширювалися синтаксичні й морфологічні засоби. Мова ставала досконалішою й стійкішою вже хоч би тому, шо нею розмовляло більше людей. Така мова могла довший час протистояти натискові іншої мови.

Розглянемо, як відбувався перехід від вузьколокальних до поширених мов.

Коли приблизно три тисячі років тому на лівий берег Тибру, де пізніше виник Рим, прийшло плем'я латинян (близько кількасот осіб), племена, що там жили, говорили зовсім іншими мовами, іноді дуже далекими від латинської (зокрема, написів етруською мовою й досі не вдалося роз­шифрувати). Та з часом ці племена, підкорені латинянами, засвоїли їхню мову й самі стали її носіями та поширювачами. Коли вже в II ст. до н. є. Римська держава завоювала ібе­рійські племена на Піренейському півострові, то через своїх чиновників і військо поширила тут латинську мову, яка схре­стилася з іберійськими, і внаслідок їхньої тривалої взаємодії постали іспанська, галісійська, каталанська, португальська мови. У 1 ст. до н. є. римляни завоювали галлів, накинули їм свою мову — і з виниклої таким чином латино-галльської суміші врешті-решт сформувалася французька мова. Так само на початку II ст. н. є. римляни принесли латинську мову да-кам, і вона, змішавшись тут із місцевою, перетворилася на румунську. Нині романськими мовами, в основу яких лягла латинська мова, розмовляє понад півмільярда людей різного етнічного походження.

Ще один приклад. В Африці, у середній течії Нігеру, плем'я сонгаїв у ХШ—XV ст. н. є. утворило державу, підкоривши собі численні різномовні племена. Панівне становише в цій державі посіли сонгаї: вони були намісниками, чиновниками, з них переважно складалося військо. З часом держава сонгаїв розпалася, але її населення й досі, хоч і входить до різних дер жав, розмовляє накинутою йому колись сонгайською мовою (звичайно, з різними діалектними особливостями).

Подібних прикладів історія знає чимало.

Отже, певна мова опановувала дедалі більший простір не стільки завдяки природному приростові населення, скільки внаслідок насильного або добровільного захоплення в її орбіту

носіїв інших мов. Найчастіше це відбувалося внаслідок підкорення одним племенем чи народом інших племен чи народів. Ареал такої мови з бігом століть то розширювався в різні боки, то звужувався; вона зазнавала то сильнішого, то слабкішого впливу як із боку переможених мов, так і з боку мов інших завойовників, розгалужувалася, діставала різні назви. Окремі її відгалуження могли зникати або розростатися до нових мовоснов. Основну ж роль в утвердженні тієї чи іншої мови зав­жди відігравала держава, зокрема її адміністрація та військо. А причиною різких змін у мові, появи в ній цілком нових якостей були її зіткнення з іншими мовами.

Так виникли не лише романські мови (не внаслідок розпаду латинської мови, а внаслідок її взаємодії з іберійськими, кельтськими та іншими мовами), а й германські, іранські, тюркські і т. д. Так постали й мови слов'янські.

Є різні погляди на походження української мови. Більшість авторів1 сходяться на тому, що українська мова почала формуватися не раніше VI—VII ст. н. є. Проте навряд чи з та­ким твердженням можна беззастережно погодитися. Звичай­но, точної дати виникнення мови встановити неможливо, бо фонетичні, лексичні й граматичні особливості, які виокрем­люють певну мову з якогось масиву, накопичуються протягом століть. Та й немає і не може бути відповіді на те, скільки і яких рис потрібно, щоб ту чи іншу говірку вважати вже окремою мовою, а не, скажімо, діалектом. І все-таки поява бодай однієї визначальної риси дає підстави вбачати в цьому явиші передумову і навіть початок формування окремої мови (хоч така мова не обов'язково може сформуватися). Отже, які риси і коли вони почали з'являтися, шо їх можна вважати пер­шими елементами української мови як окремої, самостійної? Якщо йдеться про українську мову, то ці риси повинні відрізняти її насамперед від найближчих до неї мов — російської, білоруської та інших слов'янських.
Якщо щось незрозуміло, запитай. Але зпочатку зареєструйся

мова, Українська, Історія мови

Схожі матеріали