Історія Києва

Середньовіччя

Київ було засновано, як стверджують археологи, наприкінці V — першій половині VI століттях (останнім часом ці дані піддаються сумніву).

Свідчення про заснування Києва зустрічаються в Велесовій книзі в таких дощечках: 4-г, 73, 15-б, 2-б та ін.

Заснування Києва, як і багатьох інших міст, оспіване поетичними легендами. Археологічні дослідження виявили, що перше міське поселення на території Подолу з'явилося не раніше 880-х років.[1] Згідно традиційної точки зору з 882 р. Київ був столицею Київської Русі. Візантійський імператор Константин Багрянородний, який писав в середині X століття, відмічав, що Київ мав другу назву — Самватас. Ймовірно, вона була або древньою назвою міста, або його позначенням в неслов'янському середовищі. Слово, можливо, походить з хазарської мови і означає «верхні укріплення». Результати деяких археологічних розкопок дають підставу вважати, що вже в VI—VII століттях поселення на правому березі Дніпра можна вважати міськими.[2] Ця концепція, яка підкріплена святкуванням в 1982 р. 1500-ліття Києва, розглядалася як загальноприйнята. Але, протилежно до «ювілейної концепції» частина істориків і археологів вважає, як і попередньо, що заснування Києва як міста відбувалося у VIII—Х столітті. Тільки у кінці цього періоду окремі поселення злилися в єдине поселення міського характеру.[3]

Впродовж VIII—XII ст. Київ був столицею слов'янської держави Русь, яка з IX ст. простягалась від Балтійського до Чорного моря.

Вигідне географічне положення Києва на широкому водному торговельному шляху «з варяг в греки» по Дніпру сприяло його швидкому розвитку. В ІХ і першій половині Х століттях Київ вже вважався найбільшим торговим і культурним центром тогочасної Східної Європи, через нього проходила транзитна торгівля між Сходом і Заходом. Вже в IX столітті тут проживало понад 50 000 мешканців (для порівняння у Парижі — 20 000), було близько 400 церков, 8 базарів, найбільша бібліотека християнського світу. Завдяки династичним шлюбам Київ мав зв'язки з різними країнами Європи.

988 року князь Володимир ввів християнство на Русі, після чого Київ став одним з найбільших центрів християнства в тогочасному світі.

8 березня (12 березня) 1169 р. Київ був розгромлений і пограбований армією організованою ростово-суздальським князем Андрієм Боголюбським.

2 січня 1203 р. Київ було пограбовано князем Рюриком Ростиславичем та Ольговичами разом з половцями.

6 грудня 1240 р. Київ захопили і зруйнували війська Батия. Після татарської навали місто було відбудоване.

В 1363 році Київ був приєднаний до Великого князівства Литовського;

В 1416 Київ був зруйнований (розграбований і спалений — крім замку) кримськими татарами хана Єдигея.

В 1494—1497 рр. Київ отримав міські права (Магдебурзьке право)

В 1596 році на підставі Люблінської унії Київ приєднано до польської корони. У цей період місто стає центром Київського воєводства.

Доба Гетьманщини

Внаслідок Хмельниччини Київ в 1667 р. тимчасово (а з 1686 р. вже на постійній основі) входить до складу Московської держави. Він стає резиденцією московського воєводи (згодом російського губернатора), місцем дислокації великого російського гарнізону (для якого на початку XVIII століття споруджено потужну Печерську фортецю), одночасно залишаючись центром козацького Київського полку та козацької Київської сотні.

Губернський центр

Після ліквідації сотенно-полкового устрою та нетривалих територіально-адміністративних експериментів Катерини II Київ з 1797 р. знову стає адміністративним центром Київської губернії у Російській імперії.

У XIX ст. — торговельний центр (Контрактові ярмарки), осередок українського духовного і політичного життя

Наприкінці XVIII століття з'явилися дерев'яні будівлі в Хрещатій долині (сучасний Хрещатик), по покритих лісом схилах якої протікав невеликий струмок. З другої половини XIX століття Хрещатик — головна вулиця міста.

Новітня історія

Доба визвольних змагань

У часи визвольних змагань Київ став центром боротьби українського народу за поновлення та захисту державності. Хоча станом на 1917 рік українці складали меншість населення Києва (близько 16,4%), українська інтелігенція розглядала Київ як центр українського культурного життя.

Після падіння царського режиму у Києві одразу завирувала національна політична діяльність. З ініціативи Товариства українських поступовців 3—7 березня 1917 р. у Києві була створена Українська Центральна Рада, головою якої став Михайло Грушевський, а у квітні Всеукраїнський національний конгрес перетворив УЦР на загальноукраїнську організацію.

Тим часом під впливом російських соціалістичних партій у березні 1917 р. в Києві виникли організації класового типу — Київська рада робітничих депутатів і Київська рада солдатських депутатів, які на заклик В.Леніна вони почали утворювати збройні формування бойовиків — Червону гвардію. З проголошенням 7 (20) листопада 1917 року III Універсалу Київ стає столицею Української народної республіки. Проте вже у січні 1918 року Київ стає ареною збройної боротьби між українськими та більшовицькими військами.

16 (29) січня вибухнуло збройне повстання робітників заводу «Арсенал». Лише 22 січня (4 лютого) повстання вдалося придушити силами Галицько-Буковинського куреню січових стрільців під керуванням Євгена Коновальця та Гайдамацького кошу Слобідської України під командуванням Симона Петлюри. Проте вже 26 січня (8 лютого) Києвом оволоділи загони Муравйова, вчинили криваву різанину. Проте, за умовами Берестейського миру, укладеного 27 січня (9 лютого) Центральна Рада могла розраховувати на військову підтримку країн Центральних держав, яка врешті змусила більшовицькі війська залишити Київ 1 березня.

29 квітня 1918 р., заручившись підтримкою німецьких військових властей, Павло Скоропадський вчинив державний переворот і усунув УЦР від влади, від цього моменту і до 14 грудня 1918 року Київ стає центром Української Держави. Після остаточної поразки Центральних держав у війні з Антантою, владу Скоропадського було повалено опозиційними до гетьмана українськими силами, і до 14 лютого 1919 у Києві базується Директорія УНР.

Проте з одностороннім скасуванням Берестейського миру і поновленням Українсько-більшовицької війни, у лютому 1918 Київ було взято радянськими військами, Київ стає столицею УСРР. У березні 1919 р. Раднарком УСРР, ВУЦВК і ЦК КП(б)У переїхали з Харкова до Києва. В цей період у Києві споруджуються тимчасові монументи радянського змісту та зносяться пам'ятники «царям та їхнім прислужникам». Разом з тим репресивні органи більшовиків жорстоко переслідували справжніх та уявних опозиціонерів, у їх катівнях загинули видатні постаті української історії, серед них — Володимир Науменко та ін.

30 серпня 1919 р. Київ було відвойовано об'єднанням Української галицької армії та армії УНР, проте вже наступного дня, 31 серпня 1919 Київ був взятий білогвардійськими військами, очолюваними Денікіним. Влада білогвардійців ознаменувалася численними розстрілами, жертвами яких стали члени більшовицького, і, особливо, боротьбистського підпілля, серед яких — колишній нарком освіти УСРР Гнат Михайличенко, поет Василь Чумак, а також єврейськими погромами.

Після поразки денікінців під Москвою, вже у грудні 1919 року Київ був відвойований більшовицькими військами. Проте столицею радянською України було обрано пролетарський Харків, а Київ залишився губернським центром.

За умов радянсько-польського протистояння, Симон Петлюра та Юзеф Пілсудський уклали союзний договір та розпочали контрнаступ проти більшовиків. 7 травня 1920 року Київ був відвойований союзними силами підрозділів армії УНР та польської армії.

Втім, за чисельністю збройних сил Польща значно поступалася радянській Росії, і вже у червні 1920 року Київ знову, вже остаточно, був узятий більшовиками. Роки тривалої війни призвели до занепаду міського господарства, розірвання економічними взаємин, а багато киян — промисловців і підприємців, діячів науки, культури, мистецтва — опинились в еміграції.

Радянська провінція

На початку 1920-х рр. було відновлено роботу комунальних мереж, трамвайного сполучення, з 1925 р. запроваджено автобусний рух. Були відбудовані основні київські підприємства: «Арсенал» (тоді — Червонопрапорнийц завод), завод кол. Гретера і Криванека (з 1922 р. — «Більшовик»), машинобудівний завод Млошевського (пізніше — завод Артема), Південноросійський машинобудівний завод (з 1924 р. — «Ленінська кузня»), цукеркова фабрика (пізніше — імені Карла Маркса). За проектом Є. Патона на руїнах Ланцюгового мосту було споруджено міст ім. Євгенії Бош. На суцільно перейменованих на честь комуністичних діячів вулицях і площах Києва споруджувалися нові пам'ятники та обеліски, характерним представником яких став монумент Карла Маркса (ск. Й.Чайков) на Радянському майдані.

1930-ті роки стали кульмінацією масових репресій, що проводилися радянською владою. Зокрема на території Києва проходили масові страти, чинені радянськими службами державної безпеки. В братських могилах в Биківні лежить приблизно 100 тисяч українців, майже половину з яких розстріляно в т.зв. Жовтневому палаці. Органи КДБ «списували» злочин на німців. Лише в кінці 80-х років ХХ ст. стала відома правда про Биківню. Щорічно 21 травня в Биковнянському лісі біля Києва проводиться день пам'яті жертв комуністичних репресій.

Столиця УРСР

1934 року, після повернення столиці до Києва, місто зазнало кардинальної перебудови. Зокрема на Михайлівській площі було знесено Михайлівський Золотоверхий монастир, на місці якого збудовано будинок ЦК КП(б)У. Було знищено також Трьохсвятительську церкву, церкву Богородиці Пирогощої, барокові Богоявленський (Братський) та Микільський Воєнний собори, Воскресенську та Петропавлівську церкви на Подолі, Кирилівську дзвіницю, класицистичні храми Миколи Доброго, Різдва, св. Ольги, численні церкви середини ХІХ — поч. ХХ ст. Розгром сакральних споруд супроводжувався фізичним винищуванням або засланням служителів культу усіх конфесій. Було знищено та перетворено на парк історичне кладовище на Аскольдовій могилі, зникло чимало інших визначних поховань.

В цей же час було споруджено ряд адміністративних будівель, серед яких будинок Верховної Ради та будинок РНК УРСР (тепер — будинок уряду). Споруджувалися також багатоповерхові будинки з центральним опаленням, гарячим водопостачанням, ліфтами. 1935 року в Києві було запущено перший тролейбус та введено в дію першу АТС.

Столиця округи

Друга світова війна обернулася для Києва низкою трагічних подій, незліченними людськими втратами та матеріальними збитками. Вже на світанку 22 червня 1941 року Київ бомбардувала німецька авіація, а 11 липня німецькі війська підступили до Києва. Київська оборонна операція тривала 78 днів. Форсувавши Дніпро в районі Кременчука, німецьким військам вдалося оточити Київ, а 19 вересня місто було взяте. При цьому у полон потрапило понад 665 тисяч бійців і командирів, захоплено 884 одиниці бронетехніки, 3718 гармат тощо.

24 вересня органами НКВС було здійснено ряд вибухів, почалася пожежа Хрещатика та прилеглих кварталів. 29 та 30 вересня відбулося знищення євреїв у Бабиному яру, протягом цих днів загинуло понад 33 тисячі людей. 3 листопада було підірвано Успенський собор Києво-Печерської Успенської лаври (згідно однієї з версій — заздалегідь закладеними радянськими радіокерованими фугасами). На території міста було створено Дарницький та Сирецький концтабори, де загинули відповідно 68 та 25 тисяч полонених. На примусові роботи до Німеччини з Києва було відправлено понад 100 тисяч молоді. До кінця 1943 року населення міста скоротилось до 180 тисяч.

6 листопада Київ був відвойований радянськими військами. При цьому прагнення встигнути до «ювілейної» річниці жовтневого перевороту призвело до величезних людських втрат: здобуття Києва коштувало життя 417 тисячам бійців і командирів Червоної армії. На початку листопада 1943 р., у переддень відступу, німецькі окупанти почали палити Київ. У ніч на 6 листопада 1943 р. передові частини Червоної армії, долаючи незначний опір німецького ар'єргарду, вступили у майже порожнє палаюче місто.

Загалом протягом воєнних років у Києві було зруйновано 940 будинків державних і громадських установ площею понад 1 млн. кв. м., 1 742 комунальних будинків житловою площею понад 1 млн. кв. м., 3,6 тис. приватних будинків площею до півмільйона кв. м; знищені всі мости через Дніпро, виведені з ладу водогін, каналізація, транспортне господарство.

Відбудова

Перші повоєнні роки поначені інтенсивною відбудовою зруйнованого міста. У січні 1944 р. до столиці УРСР повернулися керівні державні і партійні установи, протягом 1943-1945 рр. було відбудовано 552 тис. кв. м. житла. Повністю було оновлено вулицю Хрещатик. 1948 року було завершено будівництво газопроводу Дашава — Київ, у 1949 році — споруджено Дарницький залізничний міст та міст ім. Є.Патона, розпочалося будівництво метрополітену. Розвивався промисловий і науковий потенціал міста, саме в Києві 1950 року була створена перша в СРСР ЕОМ — МЕСМ, а в 1951 р. розпочав віщання перший в Україні телевізійний центр.

Київ залишався центром розвитку української національної культури. Проте вже 1946 року московська влада почала нову хвилю ідеологічних чисток, що знайшла відгук у Постановах ЦК КПУ «Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури», "Про журнал сатири і гумору «Перець», «Про репертуар державних і оперних театрів УРСР і заходи щодо його поліпшення» тощо.

Київ Хрущовський

Смерть Сталіна (1953) і прихід до влади Хрущова позначився послабленням диктатури. На хвилі ракетно-ядерної гонки і хімізації народного господарства у місті стрімко розвивалися науково-дослідні інститути АН УРСР. У 1957 році було засновано Обчислювальний центр АН УРСР, у 1960 р. в Інституті фізики було запущено атомний реактор. Того ж року в Києві пущена до ладу перша ділянка метрополітену, а населення міста перевищило мільйон жителів.

Послаблення ідеологічного пресингу викликало посилену творчу активність багатьох представниківтворчої інтелігенції. У Києві дебютували письменники — Іван Драч, Віталій Коротич, Ліна Костенко, композитори Валентин Сильвестров і Леонід Грабовський, на кіностудії ім. О. Довженка було створено легендарні кінострічки «За двома зайцями» (Віктор Іванов, 1961), «Тіні забутих предків» (Сергій Параджанов, 1964). Провідні київські художні колективи отримали можливість виступити за кордоном.

В той же час чергова атеїстична кампанія призвела до закриття ряду храмів, що відновили діяльність під час війни, знесення кількох культових споруд, було сплюндровано чимало історичних поховань, розгромлено Лук'янівське єврейське та караїмське кладовище площею понад 25 га.

Нехлюйське ставлення до технологічних вимог призвело до масштабної Куренівської трагедії, тривалий час замовуваної владою.
За нез'ясованих до кінця обставин у 1964 р. було знищено пожежею унікальні матеріали з фондів Державної публічної бібліотеки АН УРСР.

В 1960-ті рокі різко прискорилися урбанізаційні процеси, завдяки чому з 1959 по 1979 рр. загальна кількість постійних жителів Києва зросла з 1,09 до 2,12 млн. чоловік. В ці роки були зведені нові житлові масиви на лівому березі Дніпра — Русанівка, Березняки, Воскресенка, Лівобережний, Комсомольський, Лісовий, Райдужний, пізніше — Вигурівщина-Троєщина, Харківський, Осокорки та Позняки, споруджено також ряд багатоповерхових готелів — «Либідь» (17 поверхів, 1971 р.), «Славутич» (16 поверхів, 1972 р.), «Київ» (20 поверхів, 1973 р.), «Русь» (21 поверх, 1979 р.)., «Турист» (1980-ті, 26 поверхів).

Паралельно поширювалася мережа вищих навчальних закладів, створювалися нові культурні осередки (зокрема, Театр драми і комедії та Молодіжний театр), музеї, серед яких Музей народної архітектури та побуту УРСР, Музей історії Києва та Музею історії Великої Вітчизняної війни з 62-метровою статуєю Батьківщини-матері.

Київ Брєжнівський

Разом з тим з середини 1960-х поновилася ідеологічна диктатура, а Київ стає центром дисидентського руху. 1965 року відбулися перші масові арешти українських дисидентів (Б. і М. Горині, П.Заливаха, С.Караванський, В.Мороз, А.Шевчук та ін.), наступні хвилі арештів прокотилися 1972 (В.Чорновіл, З.Антонюк, І.Дзюба, В.Стус) та на межі 1970-х-80-х років. Українська інтелігенція протестувала як проти репресій проти українців, так і проти вторгнення СРСР в Чехословаччину (1968), вимагали відновлення справедливості щодо кримськотатарського народу, боронили права віруючих. Безпрецедентними актом стало встановлення 1966 року Г.Москаленком та В.Куксою вночі на даху Київського інституту народного господарства українського національний прапору. В 1976 у Києві заснована Українська Гельсінкська Група, що сприяла захисту прав ув'язнених згідно Гельсінкських угод.

Припинення репресій та повернення політв'язнів на Україну почалося лише за часів перебудови після 1986 року.

Наш час

У 1991 році Київ став столицею незалежної України, проте в місті досить важко впроваджувались позитивні зрушення: давалася взнаки загальнодержавна соціально-економічна криза, що призвела до безробіття та скорочення виробництва. В цей час було добудовано лінію метрополітену на Лук'янівку та Харківський масив, відкрито Співоче поле.

Ще у 1980-х, з розвитком комерційних відносин, з'явилися нові організовані бандитські угруповання — так званий рекет. Після цього у місті почали відбуватися перестрілки через розподіл сфер впливу[4]. Така форма організованої злочинності масово існувала до середини 1990-х.

З 1991 року в Києві розпочала діяльність релігійна організація «Біле братство». Широко використовуючи друковану продукцію та психологічний вплив, її керівництво залучало до своїх лав сотні прихильників і нагнітало напругу у суспільстві[5]. 10 листопада 1993 року представники секти захопили Софійський собор і намагалися здійснити самоспалення, але їм перешкодила міліція.

Примітки

1. П. Т. Тронько: «Академик Борис Рыбаков, когда мы решали вопрос, сколько Киеву лет (были Патон, я, Рыбаков и Толочко), сказал: „Я убеждён, что Киеву более чем 2000 лет, но у меня нет таких данных, на 1500 — есть"»

2. Толочко П. П. Новые археологические исследования Киева (1963—1978) // Новое в археологии Киева. — Киев, 1981.

3. Рабинович М. Г. Из истории городских поселений восточных славян. В кн.: История, культура, фольклор и этнография славянских народов. М. 1968, с. 134

4. Сыщик: «В конце 80-х бизнес и бандиты договаривались. Стрельба началась позже» // Газета «Сегодня». — 9 липня 2008(рос.)

5. Сектовед.ру // Белое братство(рос.)

Схожі матеріали