Становлення писемності в Україні

6019 Фонетика і Письмо
Перші написи на території Ук­раїни збереглися від часів трипільської культури (IV—II) ти­сячоліття до н. є.). Ці написи були зроблені на глеках (на іншому матеріалі вони не збереглися б) і мали побутовий ха­рактер. Письмо, винайдене трипільцями (а вони, зважаючи на їхній високий рівень господарського й культурного роз­витку, не могли обходитися без письма), як вважають деякі вчені, поширилося на Середземномор'я й дісталося Греції, щоб потім у зміненому вигляді повернутися знову на береги Дніпра.

Проте писемна традиція не могла безслідно зникнути на землі, де вона виникла. 1 є відомості, щоправда скупі, шо на території України писемність існувала ще до прийняття хрис­тиянства.

Як стверджують історики, «початок стабільного державно­го життя українців-русів пов'язаний з діяльністю князя Кия»1. А це 60—70-і pp. V11 ст. Були й інші державні чи напівдержавні утворення на території України: пригадаймо союз сло­в'янських племен, очолюваний князем Божем (середина IV ст.), чи згадувану Аль Масуді державу «валінана», яка «за давніх часів» об'єднувала «всі інші слов'янські народи». А держава не може обходитися без письма.

Болгарський чернець X ст., на ім'я Храбр, у творі «Про письмена» свідчив, що слов'яни до прийняття християнства, «не маючи письма, чертами й різами читали й загадували», а також користувалися «римськими й грецькими буквами». «Черти й різи» теж могли бути і були своєрідними писемними знаками, але, мабуть, не дуже схожими на латинські чи грецькі букви, якими були написані тодішні християнські книги, — тому чернець Храбр і говорить про них якось ніби зверхньо.

Можливо, й Кирило (чи Климент Охридський), укладаю­чи слов'янську азбуку, спирався на попередній писемний до­свід наших предків. У «Житії Костянтина» (тобто Кирила) роз­повідається, шо він у грецькому місті Херсонесі (Корсунь біля м. Севастополя, у якому пізніше прийняв хрещення Володи­мир Великий) знайшов Євангелію і Псалтир, «руськими пись­менами писані, і чоловіка обрів, глаголячого тою бесідою». На той час мали б бути богослужбові книги, писані мовою, зрозу­мілою для слов'ян. Адже князь Аскольд (загинув 862 p., тобто ше до створення слов'янської азбуки) прийняв християнську віру, а без ознайомлення з основами християнського віро­вчення, зокрема з Євангелією, навряд чи це могло статися. Княгиня Ольга близько 957 p., до прийняття християнства Во­лодимиром Великим, хрестилася й у Києві побудувала церкву,

у якій читалося слово Боже (напевно, мовою, зрозумілою для киян).

Прийнявши 988 р. християнство, Володимир Великий прийняв і слов'янську азбуку, якою були написані болгарські богослужбові книги. Якщо в Україні-Русі до того була якась писемність, вона мусила поступитися нововведеній, як посту­пився Перун та інші боги перед християнським Богом.

Старослов'янська азбука (кирилиця) тривалий час була в Україні чи не єдиним видом пись­
ма. 1 це письмо не було весь час однаковим, воно видозмінювалось, удосконалювалось.        

У X—XIV ст. основним типом українського письма був устав. Для нього характерний чіткий рисунок кожної букви, шо є комбінацією прямих і заокруглених ліній. Букви строго прямі, симетричні, майже однакової висоти й ширини, розта­шовані на однаковій відстані одна від одної. Скорочене напи­сання слів, яке траплялося досить часто, позначалося надряд­ковим знаком — титлом. Проміжків між словами не було. З розділових знаків уживалися крапка; три крапки, проставлені трикутником; чотири крапки, розмішені ромбиком. Вони по­значали лише членування тексту, зумовлене потребою перепо­чинку того, хто писав.

Починаючи з XIV ст., застосовують півустав. Для забезпе­чення більшої зручності й швидкості письма написання букв робиться простішим і менш вибагливим: букви дещо звужу­ються й зменшуються, лінії стають похилими й викривлени­ми, заокруглення не є правильними дугами, проміжки між буквами стають неоднаковими. Зростає кількість скорочень і надрядкових знаків. З'являється кома, крапка з комою, дво­крапка, змінюються функції крапки. Між словами, щоправда непослідовно, робляться проміжки.

У XVI—XV11 ст. поряд із півуставом розвивається скоро­пис. Він переважає в ділових записах (ним, зокрема, напи­сані різні козацькі документи). Для нього властиве заокруг­лення букв і безперервність письма. Спрощеність написання одних елементів поєднується з ускладненням інших: букви стають ширшими, розгонистішими й гачкуватими, окремі частини їх непропорційні й виходять далеко за рядок тошо. Із скоропису виникає курсив — сучасне ручне письмо з по­в'язаними буквами.

Сучасний алфавіт і тип письма

простішим і більш заокругленим накресленням букв розвивав­ся поступово. Великий вплив на вдосконалення шрифту мав розвиток книгодрукування, яке в Україні розпочалось із XV ст.

Уже в друкованих виданнях середини XVII ст. («Учитель-ноє Євангеліє», «Патерик» та ін.), зокрема на титульних сто­рінках, застосовуються форми букв, близькі до сучасних, що нагадували латинські.

З 1708 р. в Росії внаслідок проведеної тут реформи алфа­віту й графіки почали використовувати так званий «граж­данський шрифт», розроблений за участю й українських вче­них. Перші зображення 32 літер цього шрифту виготовили в м. Жовкві (тепер Львівської області).

З алфавіту в цей час було вилучено зайві букви — омегу, фіту, ксі, псі, іжицю, юс великий, юс малий, усунено титла. Натомість було закріплено вживання букв ю та я, які до того використовувалися спорадично. Буквам було надано форми, яка в основному збереглася дотепер.

Український алфавіт поступово набував сучасного вигля­ду. Протягом XIX ст. до нього було введено букви і (1818), є (1837), ї (1873), буквосполучення йо, ьо (1837) тощо. З часом вийшли з ужитку букви Ь, ь, м, з як такі, шо не відбивали особливостей української фонетики. Остаточно український алфавіт у його сучасному вигляді був закріплений у «Словарі української мови» Б. Грінченка (1907—1909). 1933 р. з нього було вилучено літеру г, яку 1990 р. відновили.


Якщо щось незрозуміло, запитай. Але зпочатку зареєструйся

фізіологія, фонетика, письмо, мова

Схожі матеріали