Звуки мови як фізіологічне явище

7505 Фонетика і Письмо
Органи мовлення. Вище звуки розглядалися як фізичне явище. Але звуки людської мови відрізняються від суто фізичних (звуків музичних інструмен­тів, брязкоту металу, шуму вітру тощо) насамперед тим, що їх свідомо творить людина за допомогою органів мовлення, тоб­то вони є фізіологічним явищем.

Природа не дала людині відповідного окремого органа для творення звуків мови — для цього в процесі еволюції пристосувалися органи дихання та органи приймання їжі.

Органи мовлення поділяються на три поверхи: дихальний апарат, гортань та надгортанні порожнини.

Дихальний апарат складається з легень, бронхів і дихального горла (трахеї). Процес дихання здійснюється за допомо­гою м'язів діафрагми та ребер. Коли легені розширюються, відбувається вдих, коли стискуються — видих. Видихуваний струмінь повітря і слугує матеріалом для творення звуків мови.

Гортань становить верхню частину трахеї і містить голосовий апарат: персневидний, щитовидний і черпаловидні хрящі та, що найважливіше, голосові зв'язки. Під час дихання голо­сові зв'язки розслаблені й розсунуті. У процесі мовлення вони напружуються й зближуються, натягуючись, як струни. По­вітряний струмінь, проходячи крізь щілину між голосовими зв'язками, змушує їх дрижати — утворюється нечленорозділь­ний звук, з якого частково ше в гортані і цілком у надгортан­них порожнинах формуються окремі звуки мови.

Надгортанні порожнини (або надставна труба) складаються з глоткової, носової та ротової порожнин. Вони виконують роль резонаторів.

Глоткова порожнина розміщена зразу над гортанню. Тут,
зокрема, твориться український звук Незмінна носова порожнина використовується лише для І
творення носових звуків м, н.     

Основну роль у формуванні звуків виконує ротова порожнина. Від входу в носову порожнину її відділяє ру­хомий язичок. Зверху вона обмежена піднебінням: зад! ню його частину становить м'яке піднебіння, передню — тверде піднебіння. Воно закінчується верхніми зубами, над якими є ясна. Внизу в ротовій порожнині розташований язик. У ньому розрізняють корінь, спинку й кін-чик. Важливу роль у формуванні звуків відіграють також губи.

Органи мовлення бувають активні і пасивні. До активних органів належать легені, голосові зв'язки, язик, ниж-
ня щелепа, язичок і губи; до пасивних — зуби, ясна, тверде
піднебіння. Саме завдяки одночасній злагодженій роботі opганів мовлення й можливе творення звуків людської мови.    Робота мовних органів, спрямо­
вана на утворення будь-якого звука мови, називається артикуляцією. В артикуляції звука розрізняються три фази різно
тривалості: 1) приступ, або екскурсія, — підготовка до вимов
лення звука; 2) витримка — промовляння звука; 3) відступ,
або рекурсія, — повернення органів мовлення на вихідну по­
зицію. Причому якість звука залежить не тільки від центральні
ної фази — витримки, а й від двох інших фаз.       

Проте в мовленнєвому потоці на стику приголосного, голосного, а також деяких приголосних (наприклад, ст, зд) кінцева фаза попереднього звука і початкова наступного можуть бути відсутні. Через те приголосні звуки стають м'якими або пом'якшеними.

Сукупність артикуляційних навичок, потрібних для вильного вимовляння звуків тієї чи іншої мови, називається артикуляційною базою мови. Артикуляційна база виробляється внаслідок тривалого тренування у вимовлянні звуків певної мови, завдяки чому нервові волокна, шо йдуть від нейронів мозку (а їх у ньому понад 10 млрд.), густо пронизують саме ті м'язи органів мовлення, які беруть найактивнішу участь в артикуляції цих звуків. Таким чином, у тих, для кого українська мова є рідною, м'язи мовних органів пронизані нервови­ми волокнами по-іншому, ніж у тих, хто змалку говорить, на­приклад, грузинською, російською чи англійською мовою. Перенесення артикуляційної бази однієї мови на вимову звуків іншої мови спричиняє так званий акцент.

Артикуляційні бази бувають типові, властиві великим групам людей, і нетипові, що відхиляються від загальноприйнятого вимовляння окремих звуків (шепелявість, гар­кавість тошо). Виправити вади артикуляції допомагає лікар-логопед.

Визначальну роль у творенні звуків людської мови відіграє центральна нервова система, яка керує роботою мовного апа­рату. Доведено, що основна відповідальність за промовляння звуків лежить на лобовій частині лівої півкулі мозку. У скроневій частині цієї ж півкулі міститься слуховий центр мови — мовнослуховий аналізатор, який контролює мовлення людини й забезпечує адекватне сприйняття та розпізнання нею звуків чужого мовлення.

Якість звуків, у тому числі їхня фізична характеристика (особливо тон і тембр), залежить від положення органів мовлення, "їхньої взаємодії. Тому, оволодіваючи рідною мовою, домагаючись такого самого, як у дорослих, звучання звуків, дитина насамперед вчиться правильно володіти мовними орга­нами: у потрібний момент вводити їх у дію в певній сукуп­ності та послідовності і в певний момент переводити їх в інше положення. Ця ознака, тобто положення органів мовлення та характер їхньої взаємодії, лежить також в основі розпізнаван­ня мовних звуків: слухаючи чуже мовлення, ми підсвідомо, на рівні зв'язків між нейронами мозку, повторюємо ті самі мов­леннєві рухи, що їх робить мовець.

Творення голосних звуків. Голос­ні — чисто тональні звуки. Вони творяться внаслідок коли­вань голосових зв'язок і подальшої модифікації тонів, що тут виникли, у надгортанних порожнинах. Перепон на шляху повітря під час вимовляння їх немає, і, отже, ніяких шумів не виникає.

Якість голосних залежить насамперед від положення язи­ка: язик міняє форму ротової порожнини, тобто резонатора.

Якщо напружується й піднімається вгору передня частина язика, творяться голосні і, и, є (голосні переднього ряду); якщо задня частина язика — голосні у, о, а (голосні заднього ряду). Водночас має значення висота підняття язика в кожному ряду: якщо передня частина язика піднімається найвище, твориться звук і; трохи нижче — и; ще нижче — є. За найвищого поло­ження задньої частини язика твориться звук у, за середнього — о, за найнижчого — а. (До речі, звук а — це перший голосний, який промовляє дитина, і перші дитячі слова баба, мама, та­та, дядя побудовані саме за допомогою цього звука, бо його артикуляція найлегша й найменш напружена.) Усі голосні мо­жуть вимовлятися з більшою чи меншою силою голосу, тобто бути наголошеними чи не наголошеними. Це основні ознаки голосних звуків.

Крім того, під час вимовляння звуків найвищого підне­сення (і та у) тіло язика подається трохи вперед, під час ви­мовляння звуків найнижчого піднесення (є та а) тіло язика відтягується трохи назад. Це створює певне колоритне забарв­лення звуків мови.

Під час вимовляння голосних у та о округлюються й трохи випинаються губи — таким чином збільшується об'єм резона­тора. Через те ці два голосні звуки називають ще лабіалізова­ними (огубленими).

Носова порожнина у творенні голосних української мови участі не бере: шлях до неї перекриває опущений язичок.

Творення приголосних звуків.

Якщо під час творення голосних на шляху струменя видиху­ваного повітря після голосових зв'язок не постає більше жод­них перепон, то приголосні творяться саме завдяки різним пе­репонам, які виникають під час проходження повітря крізь ротову порожнину і є причиною різних шумів (неритмічних коливань).

Наявність шуму — основна ознака приголосних звуків. Шум може додаватися до чистого тону в невеликій дозі, і тоді творяться сонорні приголосні м, в, н, л, р, й. Шум може переважати над тоном, і тоді чуються дзвінкі приголосні. Якість голосних залежить насамперед від положення язи­ка: язик міняє форму ротової порожнини, тобто резонатора.

Якщо напружується й піднімається вгору передня частина язика, творяться голосні і, и, є (голосні переднього ряду); якщо задня частина язика — голосні у, о, а (голосні заднього ряду). Водночас має значення висота підняття язика в кожному ряду: якщо передня частина язика піднімається найвище, твориться звук і; трохи нижче — и; ще нижче — є. За найвищого поло­ження задньої частини язика твориться звук у, за середнього — о, за найнижчого — а. (До речі, звук а — це перший голосний, який промовляє дитина, і перші дитячі слова баба, мама, та­та, дядя побудовані саме за допомогою цього звука, бо його артикуляція найлегша й найменш напружена.) Усі голосні можуть вимовлятися з більшою чи меншою силою голосу, тобто бути наголошеними чи не наголошеними. Це основні ознаки голосних звуків.

Крім того, під час вимовляння звуків найвищого підне­сення (і та у) тіло язика подається трохи вперед, під час ви­мовляння звуків найнижчого піднесення (є та а) тіло язика відтягується трохи назад. Це створює певне колоритне забарвлення звуків мови.

Під час вимовляння голосних у та о округлюються й трохи випинаються губи — таким чином збільшується об'єм резонатора. Через те ці два голосні звуки називають ще лабіалізова­ними (огубленими).

Носова порожнина у творенні голосних української мови участі не бере: шлях до неї перекриває опущений язичок.

Творення приголосних звуків.

Якщо під час творення голосних на шляху струменя видихуваного повітря після голосових зв'язок не постає більше жодних перепон, то приголосні творяться саме завдяки різним пе­репонам, які виникають під час проходження повітря крізь ротову порожнину і є причиною різних шумів (неритмічних коливань).

Наявність шуму — основна ознака приголосних звуків. Шум може додаватися до чистого тону в невеликій дозі, і тоді творяться сонорні приголосні м, в, н, л, р, й. Шум може переважати над тоном, і тоді чуються дзвінкі приголосні б, д, дз, з, дж, ж, г, г. Приголосні можуть творитися лише за допомогою шуму без участі тону (голосові зв'язки повністю відімкнуті), і тоді виникають глухі приголосні п, ф, т, ц, с, ч, ш, к, х.

Характер шуму залежить від місця, де він виникає, тобто від місця перепони на шляху струменя видихуваного повітря. Така перепона при вимовлянні звуків української мови може створюватися:

а) зімкненням губів або зімкненням нижньої губи з верх­
німи зубами: м, в, п, б, ф (губні);

б) притисканням кінчика язика до зубів: д, т, з, дз, с, ц, л,
н (зубні);

в) зближенням кінчика чи передньої спинки язика до пе­
редньої частини піднебіння: р, ш, ч, ж, дж, й (передньо­
піднебінні);

г) підняттям задньої спинки язика до м'якого піднебіння:
ґ, к, х (задньоязикові);

г) зближенням кореня язика із задньою стінкою глотки: г (глотковий).

Задньоязикові г, к, х і глотковий г сприймаються як близь­кі за місцем творення, тобто як такі, що творяться в задній частині ротової порожнини. Тому для зручності їх слід об'єднувати в одну групу — задньоротові.

Перепона на шляху струменя видихуваного повітря може виникати також унаслідок додаткового підняття середньої частини язика до твердого піднебіння, тоді творяться м'які при­голосні звуки д', Y, з', с', дз', іґ, л', н', р' (палатальні) та пом'якшені м', в', п', б', г\ к' і т. д. (палаталізовані).

За тим, яка частина язика творить перепону, приголосні ше поділяють на передню-, середньо- і задньоязикові. Найак­тивнішою є передня частина язика: за її допомогою твориться найбільша кількість приголосних. Тому серед передньоязикових приголосних ше розрізняють:

апікальні — артикулюються кінчиком язика, який може торкатися зубів, ясен, піднебіння тощо (наприклад, д, т, н);

дорсальні — утворюються, коли кінчик язика опушений до нижніх зубів, а передня його частина притискується до твердого піднебіння (наприклад, д', т', н');

д, дз, з, дж, ж, г, г. Приголосні можуть творитися лише за допомогою шуму без участі тону (голосові зв'язки повністю відімкнуті), і тоді виникають глухі приголосні п, ф, т, ц, с, ч, ш, к, х.

Характер шуму залежить від місця, де він виникає, тобто від місця перепони на шляху струменя видихуваного повітря. Така перепона при вимовлянні звуків української мови може створюватися:

а) зімкненням губів або зімкненням нижньої губи з верх­
німи зубами: м, в, п, б, ф (губні);

б) притисканням кінчика язика до зубів: д, т, з, дз, с, ц, л,
н (зубні);

в) зближенням кінчика чи передньої спинки язика до пе­
редньої частини піднебіння: р, ш, ч, ж, дж, й (передньо­
піднебінні);

г) підняттям задньої спинки язика до м'якого піднебіння:
ґ, к, х (задньоязикові);

г) зближенням кореня язика із задньою стінкою глотки: г (глотковий).

Задньоязикові г, к, х і глотковий г сприймаються як близь­кі за місцем творення, тобто як такі, що творяться в задній частині ротової порожнини. Тому для зручності їх слід об'єднувати в одну групу — задньоротові.

Перепона на шляху струменя видихуваного повітря може виникати також унаслідок додаткового підняття середньої ча­стини язика до твердого піднебіння, тоді творяться м'які при­голосні звуки д', Y, з', с', дз', іґ, л', н', р' (палатальні) та пом'якшені м', в', п', б', г\ к' і т. д. (палаталізовані).

За тим, яка частина язика творить перепону, приголосні ше поділяють на передню-, середньо- і задньоязикові. Найактивнішою є передня частина язика: за її допомогою твориться найбільша кількість приголосних. Тому серед передньоязико­вих приголосних ше розрізняють:

апікальні — артикулюються кінчиком язика, який може торкатися зубів, ясен, піднебіння тощо (наприклад, д, т, н);

дорсальні — утворюються, коли кінчик язика опушений до нижніх зубів, а передня його частина притискується до твердого піднебіння (наприклад, д', т', н');

какумінальні — утворюються, коли піднятий угору край передньої частини язика притискується до піднебіння, а спинка язика при цьому опущена (звук р).

Струмінь повітря може по-різному долати перепону:

а) із силою прориває перепону: б, п, д, т, ґ, к (зімкнені,
або проривні);

б) досить вільно проходить крізь щілину, тручись об її
краї: в, ф, л, з, с, й, ж, ш, г, х (щілинні);

в) спочатку прориває перепону, а потім дільно проходить
крізь щілину, тручись об її краї: дз, дж, ц, ч. Подібно
твориться й звук р, з тією лише різницею, що зімкнен­
ня та вільний прохід повторюються кілька разів (афри­
кати, або зімкнено-щілинні).

Іноді приголосний звук може звучати довше, ніж звичай­но (подовжений приголосний), як у словах життя, збіжжя, щоденний тощо. Але в сприйнятті такий подовжений звук уявляється як спарений, подвійний (тобто як такий, що належить водночас до двох різних значущих частин слова).

Крім названих вище основних фізіологічних дій, під час творення деяких приголосних спостерігаються ще й супутні, так би мовити, позасистемні (але не другорядні для сприйман­ня цих звуків) елементи артикуляції. Так, при вимовлянні зву­ка р кінчик язика 3—4 рази підряд то притискується до підне­біння, то розмикається (через те цей звук називають ще дри­жачим, або вібрантом). При артикуляції звука л кінчик язика загинається вгору і притискується до зубів чи альвеол; краї язика опускаються вниз, і струмінь повітря проходить крізь щілину, яка залишається між тілом язика й бічними зубами (тому цей звук називають ще боковим, або латеральним). При творенні звуків м, н частина повітря проходить крізь носову порожнину (тому ці звуки називають ще носовими, або назальними).

Приблизно так творяться звуки української мови за допо­могою органів мовлення. Про те ж, як вони при сприйманні на слух вичленовуються із суцільного мовленнєвого потоку, мова піде далі.
Якщо щось незрозуміло, запитай. Але зпочатку зареєструйся

фізіологія, звуки, фонетика, мова

Схожі матеріали