Речення

9674 Синтаксис і пунктуація

Речення, його основні ознаки

Найменшою одиницею спілкування є речення.

Речення — це осмислене сполучення слів або окреме слово, граматично й інтонаційно оформлене як відносно закінче­на цілість, що несе певну інформацію.

Наприклад, сполучення слів На порозі вже стоїть літо (О. Донченко) є реченням, бо несе думку, уявлення про пев­ний факт. А цю функцію воно виконує тому, що слова в ньо­му об'єднані граматично за допомогою закінчень і службових слів відповідно до змісту висловлювання. 1 тому, що воно в усній мові вимовляється з певною інтонацією, а на письмі по­чинається великою буквою й закінчується крапкою (крім то­го, у середині може мати різні розділові знаки).

Речення від слова й словосполучення відрізняється трьома основними ознаками: комунікативністю, модальністю й предикативністю.

Комунікативність — це спрямованість висловлювання на слухача, яка виражається за допомогою інтонації (підвищення й пониження тону, інтонаційне виділення окремих слів тощо), вставних слів на зразок чуєте, знаєте, майте на увазі, уявіть собі, підсилювальних часток, звертань тощо. Той, хто гово­рить, хоче, щоб його слухали й реагували на його мову.

Модальність — це особисте ставлення мовця до власного висловлювання, яке (ставлення) виражається за допомогою ін­тонації (інтонація може бути стверджувальною й заперечною, серйозною й іронічною тощо); вставних слів на зразок на жаль, Мабуть, може, здається, безперечно, справді; часток, таких, як невже, авжеж, ніби, начебто, таки; способу дієслова (дійсний, Умовний чи наказовий). За допомогою цих засобів ми можемо адати своєму повідомленню різних відтінків, часом навіть протилежного значення.

Предикативність — це прив'язка висловлювання до дійсності, що виражається за допомогою часових форм дієслові (минулий, давноминулий, теперішній чи майбутній час) та обставин місця й часу (просторова й часова віднесеність).

Вихідним пунктом для прив'язки будь-якого повідомлення до дійсності є три координати: я — тут — тепер. нульові координати, і їх нерідко пропускають як такі, ще самі собою розуміються. Коли ми, дивлячись у вікно, кажемо, наприклад, Дощ! — то маємо на увазі «Я бачу, що зараз отут іде дощ».

Неодмінним компонентом речення є інтонація. Вона ви­конує комунікативну (спрямовану на увиразнення висловлювання) і модально-емоційну (призначену для передавання відтінків різних почуттів) функції.

Інтонація речення включає в себе:

а) підвищення й пониження тону (мелодика мовлення);

збільшення й зменшення сили голосу (інтенсивність   мовлення);

в) прискорення й сповільнення вимови (темп мовлення);

г) певне чергування напруження й послаблення наголошених і ненаголошених складів (ритм мовлення);

г) виділення окремих слів у реченні (фразовий, логічний та емфатичний наголоси).

Інтонаційний наголос великою мірою впливає на зміст висловлювання, певним чином доповнює, уточнює його:

а) фразовий наголос виділяє одне зі слів речення, як правило, останнє, підкреслюючи таким чином завершеність        висловлювання і спонукаючи слухача до реакції: Я пе вен, що все буде добре: дивись, народ у нас як на підбір (О. Гончар);

б) логічний наголос (переставлення фразового наголосу в незвичне місце) виділяє найважливіше для змісту
слово в реченні: Матроси на підбір — красиві, молоді, — дівчата русокосі їм бажають щастя у труді.

в) емфатичний наголос емоційно виділяє слово в реченні переважно подовженням наголошеного голосного, надаючи висловлюванню різних емоційних відтінків (поваги, здивування, невдоволення, презирства, недовіри, іронії тощо): Це справді знайшовся гарний давалець: роботи дає багато, а харч дає видавцем (і. Нечуй-Левицький).

Якщо щось незрозуміло, постав запитання. Але спочатку зареєструйся

пунктуація, речення, мова, слово, синтаксис

Схожі матеріали