Синтаксична єдність і її будова

3967 Синтаксис і пунктуація
Мета будь-якого мовлення — це створення тексту, більшо­го чи меншого за обсягом, залежно від потреби. Текст, зви­чайно, складається з окремих речень. Але щоб повно вислови­ти якусь думку, якесь конкретне повідомлення, одного речен­ня, як правило, замало. Думка чи повідомлення найчастіше висловлюються кількома реченнями, об'єднаними між собою спільним змістом і будовою.

Група з двох або більше граматично самостійних речень, пов'язаних між собою спільним змістом та будовою, що висловлює якесь одне розгорнуте повідомлення, називаєть­ся синтаксичною (надфразовою) єдністю.

Кожна синтаксична єдність — ніби мініатюрний твір. Вона будується за моделлю: зачин - розгортання думки чи повідом­лення -» кінцівка.

У зачині висловлюється думка чи повідомлення в найзагальнішому вигляді. Це опорне речення, яке становить осно­ву для подальшого викладу і є найбільш самостійним. Хоч не завжди: іноді воно без наступних речень може бути незрозумілим. А часом суть зачину викладається лише в якійсь частині першого речення або й у двох реченнях, як, наприк­лад, в уривку з «Повчання» Володимира Мономаха: Що таке людина, як подумаєш про це? Велика розумом людина, та не може осягнути вона всіх чудес землі. Дивіться, як усе мудро влаштовано в світі: як небо влаштоване, або як сонце, або як місяць, або як зірки, і тьма, і світло, і земля як на водах покладена. Господи, завдяки волі твоїй! А звірі, а птиці різні, а риби всілякі! І цьому диву подивуємося, як створено людину і які різні та багатоликі людські обличчя; якби і всіх людей зібрати, то кожен має свій вид і образ обличчя. І тому подивуємося, як птиці небесні із раю-вирію летять, і перш за все до на­шого дому, але не поселяються в одній країні, а сильні й слабі розлітаються по всіх землях, щоб наповнилися щебетом ліси й поля. Все це дано людям на користь, на їжу і на радість їм. Тут у перших двох реченнях (власне, у виразі та не може вона осягнути всіх чудес землі) висловлено основну думку (думку про багатство, різноманітність і досконалість світу) в її найзагальнішому вираженні з тим, щоб далі розвивати, конкретизувати її. Правильно визначений зачин допомагає чита­чеві повніше, глибше проникнути в суть подальших авторських міркувань чи замальовок, зорієнтуватися в змісті всієї розповіді.

У наступній частині — розгортанні — в одному або кількох реченнях розвивається чи пояснюється думка або опи­сується подія, названа в зачині. Розгортання може по-різному стосуватися зачину, між ними можуть бути різні смислові зв'язки.

Інформація, висловлена в зачині, у розгортанні може доповнюватися, розширюватися, деталізуватися. Наприклад, у статті «Мовлення внутрішнє» з енциклопедії «Українська мо­ва» у першому реченні дається визначення поняття, а в подальших — це визначення конкретизується, уточнюється, роз­вивається: Мовлення внутрішнє — використання у процесах ро­зумової діяльності психічних відображень мовних знаків — слів і речень — без вимовляння їх уголос і без писемної фіксації. Вну­трішнє мовлення супроводжується прихованою артикуляцією мовних звуків, яка піддається інструментальній реєстрації. Внутрішнє мовлення як думання з опорою на образи мовних знаків відмежовують від пригадування повної форми якогось суцільно­го усного чи писемного тексту. Внутрішнє мовлення у процесі думання відрізняється від зовнішнього мовлення стислістю, уривчастістю, значним смисловим навантаженням окремих слів, можливістю заміни конкретних образів певних слів і словоспо­лучень схематичними уявленнями про них чи про їхні функції у структурі думки. У зачині виділено основну ознаку розглядуваного психічного явища: внутрішнє мовлення — це мовчазне вимовляння слів у процесі думання. У наступному реченні це визначення конкретизується, доповнюється: вну­трішнє мовлення, хоч воно й мовчазне, проте відбувається з участю мовних органів (точніше — з участю ділянок мозку, відповідальних за роботу органів мовлення). У третьому ре­ченні застерігається від сплутування цього явища з механіч­ним пригадуванням завченого суцільного тексту. В останньому реченні розкривається характер і засоби внутрішнього мовлення.

Розгортання може являти собою пояснення, коментар чи тлумачення того, про що було сказано в зачині. Розглянемо, наприклад, будову такого уривка: Мовно-культурний розвиток України відбувається викривлено, однобічно. Тут забезпечено право на вільний мовно-культурний розвиток національних мен­шин, зокрема чисельно найбільшої російської, але не забезпечено другої, необхідної для державної стабільності, вимоги лояль­ності російської національної меншини до державної мови і культури (Л. Масенко). Тут у зачині висловлено думку про ненормальний мовно-культурний розвиток України. І це твердження залишилося б незрозумілим, голослівним, якби не було пояс­нення, даного в наступному реченні.

У розгортанні може аргументуватися, обґрунтовуватися, підтверджуватися судження, висловлене в зачині. Наприклад, в уривку Значення Харкова в історії української культури, мови, духовності в цілому загальновідоме. Нагадаю, що з цим містом пов 'язана творча діяльність великого українського філософа по­ета Григорія Сковороди, який старокнижну літературну тра­дицію доповнив зверненням до живого мовлення, а також: твор­чість фундатора української художньої прози на живомовній основі Григорія Квітки-Основ'яненка і видатного мовознавця-славіста Олександра Потебні, що так по-синівському опікував­ся долею рідної мови. З ближчого до нас часу не можна обійти ренесансу української культури в 1920-і роки, де Харків як сто­личне місто відігравав провідну роль в утвердженні функціону­вання української мови (В. Калашник) у зачині висловлюється

Бо наша мова — це ми, українці, — добрий, чесний, працьо­витий народ, що тисячоліттями живе на берегах Дніпра і Дні­стра, там, де була колиска індоєвропейських народів, де сформувався тип білої людини.

Бо наша мова — це наша пісня, а народ, котрий має таку пісню, не здатний чинити неспровоковане зло іншим народам.

Отож, не лише клянімося в любові до рідної мови, не лише плачмо над її долею, а працюймо для неї, вивчаймо, заглиблюй­мось у її походження й історію, поширюймо, пропагуймо її (В. Іванишин, Я. Радевич-Вінницький) основна думка — невмирущість України та її народу, висловлена в зачині, далі це положення розвивається, конкретизується низкою рівноправ­них щодо змісту висловів.

При послідовній залежності кожне наступне повідомлення доповнює, розвиває попереднє, випливає з попереднього. Наприклад, в уривку Націоналізм — це антитеза, протидія шовінізмові. Яка його перша ознака ? Це — гуманізм, людяна основа. Він рятує, утверджує духовність і самобутність народу і коленої особи. Чи ж не тим рятує націоналізм людство від безбарвної одноманітності? Шовінізм же навпаки — самобутність народу знищує, уодноманітнює людей, гнітить яскра­ву національну індивідуальність.

То може, націоналізм — це інстинкт духовного самозахисту народу? Він не принижує, не нівечить, не пригнічує жодної іншої нації. Він спрямований на захист свого народу, його розквіт (С. Плачинда) кожне наступне речення розгортає, доповнює, конкретизує думку, висловлену в попередньому. Наступ­не речення без попереднього стає незрозумілим.

У чистому вигляді ці два способи побудови розгортання трапляються рідко. Найчастіше вони суміщуються, як, наприклад, у синтаксичній єдності Стоїш посеред городу, задумався. І вже стоїш не просто серед городньої зелені, а у вирі таємниць, що оточують тебе своїми стеблами, листям, чутливими вуси­ками, гудинням, цвітом, розмаїтими запахами. І коли підносиш ногу, щоб вийти з городу, то пильно дивишся вниз, щоб не на­ступити на живу рослину (Є. Гуцало), де перше й друге речен­ня пов'язані сурядним зв'язком, третє — виражає послідовність дії.

У кінцівці робиться підсумок усього сказаного. Але кінцівка не обов'язкова. Зокрема, її не буває тоді, коли певна синтаксична єдність входить до якоїсь більшої синтаксичної цілісності.

Наприклад, у синтаксичній єдності Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визна­ються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і сво­боди людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов 'язком держави (Конституція України) перше речення становить зачин; друге і третє — конкретизують початкове положення, між ними сурядна залежність; у четвертому, яке тісно пов'язане з першим, — підсумовується сказане в попередніх реченнях синтаксичної єдності.
Якщо щось незрозуміло, запитай. Але зпочатку зареєструйся

чуже мовлення, синтаксис, мова, речення, пунктуація

Схожі матеріали