Західнополіський говір

515 Північні говори

Західнополіський (волинсько-поліський) говір — один із старожитніх говорів північного наріччя української мови.

Охоплює територію майже всієї Волинської і північнозахідних районів Рівненської областей, а також Берестейщини в Білорусі.

До нього тісно прилягають надбузько-поліські говірки (відомі в науці під назвою підляські), що побутують на лівобережжі річки Західний Буг, тягнучись уздовж нього смугою 40-50 км до р. Нарев.

Північна межа західнополіського говору — з білоруською мовою, часом не зовсім чітко виявлена, з численними перехідними українсько-білоруськими говірками; на сході вона проходить з півночі на південь від гирла річки Стир до перетину річкою Горинь державного кордону України і далі по Горині, а з місця її найбільшого зближення зі Стиром — по цій річці у напрямку на Луцьк; західна межа — приблизно по Західному Бугу, на західному узбережжі якого також наявні окремі українські говірки; південна межа перетинає із заходу на схід населені пункти Володимир-Волинський — Луцьк до межі зі Стиром. Уздовж цієї лінії на північ тягнеться досить широка (місцями до 100 км) смуга перехідних говірок на північноукраїнській основі.

 

Історичні фактори

З. г. постав унаслідок найдавнішої колонізації цієї території різними етн. елементами. Очевидно, пн. (поліська) частина істор. Волині етнічно споконвіку відрізнялася від південної, яку охоплює сучас. волинський говір, що зумовлювалося різними природ, умовами. На території, яку охоплює З. г., за давньорус. літописом, жило східнослов'янське плем'я бужан, яке пізніше стало називатися волинянами. Бужани первісно входили до племінного об'єднання дулібів. З. г. відповідає пн. частині Червенської землі, яка охоплювала течію Стира, але не доходила до Горині. Отже, межа між середньополіським і західнополіським говорами повністю відповідає істор. даним. Також істор. чинниками зумовлена відмінність берестейських говірок від решти говірок З. г. (волиняни перейшли р. Прип'ять і освоїли тер. майбутньої Берестейщини). Виділення надбузьких говірок у З. г. пояснюється давнім етн. зв'язком цієї території з Наддністрянщиною і багатовіковим перебуванням у складі Польщі. З. г. характеризується рядом специф. ознак у фонетиці, граматиці й лексиці.
 

Фонетичні риси

Найхарактерніші фонет. риси говору: 1) відповідно до етимологічного [о] в новозакритих складах під наголосом виступають здебільшого монофтонги [у], [и], [і], [іи] (кун’, вул, кин’, вил, кіин’, віил, кін’, віл та ін.), хоч у пн. говірках цієї групи, а також у надбузько-поліських зустрічаються ще й дифтонги [уо], [уе], [уі], (вуол, муой, вуел, муей, вуіл, куін’ та ін.), які помітно витісняються монофтонгами, зокрема й [ÿ] (вÿл, мÿй та ін.); 2) на місці етимологічного [е] в новозакритих складах під наголосом також виступають звичайні монофтонги [у], [ÿ], [и], а частіше [і] (прин’ýс, прин’ÿс, прин’íс, жíнка, піч, шіст’, с'ім та ін.), хоч у надбузько-поліських говірках зустрічається ще дифтонг [іе] (хміел’ та ін.); 3) давній [ѣ] як у наголошеній, так і в ненаголош. позиції заступається тепер монофтонгом [і] (сн'іг, с'іно, л'іс, л'ісá та ін.), хоч у ненаголош. позиції може бути й [и] (мишóк, писóк та ін.), проте в ряді говірок, зокрема в деяких північніших і в надбузько-поліських, під наголосом зустрічається ще й дифтонг [іе] чи [ие] (с'и́ено, л'іес, т'и́есто та ін.); 4) у ненаголош. позиції [е], [и] зближуються (сеилó, теипéр, пос’íйиш та ін.); 5) ненаголошене [о] зближується з [у] (гуолýбка, куожýх та ін.); 6) поширені звукосполуки [гі], [кі], [xi], поряд з [ги], [ки], [хи], зокрема в пн. частині цих говірок (рокí, мурахí, нóчі та ін.); 7) дзвінкі приголосні в серед. слів перед глухими і в кін. слова втрачають повністю або частково свою дзвінкість (сóлотко, сóлодко, д’íжка, моурóс, сат та ін.); 8) поширеність приставних приголосних [в], [г] (гоувéс, гóко, вýлиц'а, вýсил'ниц'а та ін.); 9) у більшій частині говору наголош. звук а після м'яких і шиплячих приголосних переходить в е (вз'еў, д’éкувати, т’éжко, душ'е); 10) у пн. частині говору в е переходить наголошений а після й (йéма, йéгода, йéблуко).
 

Граматичні риси

Граматичні риси З. г.: 1) поширеність закінчення -ови, -еви в дав. в. одн. іменників ч. р. (си́нови, брáтови, дýбови, конéви та ін.); 2) наявність закінчення -и в дав. і місц. в. одн. іменників ж. р. як м'якої, так і твердої групи (ви́шни — на ви́шни, ли́пи — на ли́пи та ін.); 3) уживання паралельних закінчень -ам, -ах і -ом, -ох у дав. і місц. в. мн. іменників ч. р. (волáм — волóм, столáм — столóм та ін.); 4) наявність інф. форм на -ти і -чи, як у пд.-зх. діалектах (ходи́ти, носи́ти, могчи́, пеи(к)чи́ та ін.); 5) наявність складених форм майб. ч. недок. в. типу буду ходи́ти і му ходи́ти; 6) у ряді говірок, зокрема в надбузько-поліських, поширені складені форми минулого ч. типу ходи́лис'мо, ходи́лис'те, а також ходи́лихмо, бýл'іхмо (у деяких надбузько-поліських); 7) поширеність, як і в пд.-зх. діалектах, іменникових утворень із суфіксом -иско відповідно до утворень із суфіксом -ишче в ін. поліських та пд.-сх. діалектах; 8) наявність ряду синтакс. конструкцій, спільних з пд.-зх. діалектами (типу нас булó двох, мен’í боли́т’ головá тощо) та ін.

Особливістю З. г. є нашарування на пн. діалектну основу пд.-зх. діалектних рис. Найбільше пд.-зх. особливостей — у надбузьких говірках, найменше — у берестейських і пінських.

 

 

Якщо щось незрозуміло, запитай. Але зпочатку зареєструйся

українська мова, Діалект, Західнополіський говір

Схожі матеріали