Мовне питання в різних країнах

9613 Державна мова
Мовне питання в різних країнах розв'язувалось майже однаково — на державному рівні.

У Франції наприкінці XV11I ст. «ше цілих шість мільйонів французів (із 25 мільйонів) не знали французької мови і при­близно стільки само не могли вести зв'язної розмови (до цьо­го числа входили 4—5 мільйонів нефранцузів)», тобто поло­вина населення не володіла мовою своєї країни. Проте завдя­ки послідовній мовній політиці держави, яка залучила до цієї справи такі чинники, як військова повинність, освіта, видан­ня книг і особливо газет та журналів, зрозуміло, французькою мовою, державні чиновники, які мусили вживати мову держа­ви, — французька мова протягом XIX ст. утвердилася як єдина на всій території держави й у всіх сферах суспільного життя. Наслідками такої політики є консолідація суспільства й духовне та економічне зростання Франції, її високі досяг­нення в науці, культурі й, врешті-решт, в економіці. І тепер французька держава не байдужа до мовних проблем: у законі про вживання французької мови, прийнятому Національни­ми зборами і Сенатом Франції 4 серпня 1994 p., не тільки проголошується, шо «французька мова як державна, згідно з Конституцією, є важливою складовою частиною самобутності і національного надбання Франції», а й встановлюються су­ворі санкції за ігнорування мови на території держави.

Коли Італія 1861 р. здобула незалежність, італійська мова ледь животіла: з понад 25 млн. населення Італії тільки 600 тис. (приблизно 2,4 %) володіли італійською мовою. Причому з тих 600 тис. переважна більшість, 400 тис, була зосереджена в Тоскані й тільки 70 тис. — у столиці країни Римі. «Італію створено, тепер треба створити італійців», — робить висновок

один із керівників національно-визвольної боротьби. 1 за до­рученням італшського уряду відомий письменник Алессандро Мандзоні розробляє програму утвердження італійської мови серед населення Італії. «Услід за єдністю управління, збройних сил і законів єдність мови найбільшою мірою сприяє тому, щоб зробити єдність нації відчутною, міцною й благотвор­ною», — писав А. Мандзоні. Втілення в життя цієї програми дало змогу консолідувати населення Італії в одне динамічне італійське суспільство, яке тепер відіграє не останню роль у світі.

В Індонезії, де налічується понад 200 млн. населення, є більше 300 мов та близько 1 000 діалектів. Понад 300 років ця країна перебувала під владою Голландії. Метрополія, бажаючи увіковічити своє колоніальне панування, докладала всіх зу­силь, аби накинути індонезійському суспільству голландську мову. «Якщо ми хочемо досягти єдності Нідерландської Індії (Індонезії), — заявляв один із голландських діячів, — ми повинні зробити мовою єдності мову, яка представляла б між­народну культуру: у нашому випадку такою мовою є голланд­ська». Усе викладання в школах велося голландською мовою. «Голландська стала мовою, якою я думав», — писав перший президент незалежної Індонезії Сукарно. Тим часом індоне­зійці, скидаючи колоніальне ярмо, відкинули й нав'язану їм чужу їхньому менталітетові мову.

Майже за двадцять років до проголошення незалежності індонезійська молодь висунула гасло: «Єдина батьківщина — Індонезія, єдина нація — індонезійська, єдина мова — індо­незійська». 1 цей курс успішно проводиться в незалежній Індонезії за широкої підтримки представників різних етносів. Державною мовою є індонезійська. Починаючи від четверто­го класу початкової школи й у середній школі (разом дев'ять років) усі предмети викладаються лише індонезійською мо­вою. І саме вона є одним із навчальних предметів у школі від першого класу до останнього.
У вищих навчальних закладах викладання ведеться теж індонезійською мовою, іноді

лекції можуть читатися англійською (вживання голландської мови — мови колишньої метрополії — заборонено). Усі індонезійські фільми озвучуються індонезійською мовою, а в що­річних звітах президента Індонезії про виконання державних планів публікуються дані не тільки про стан економіки, а й про видання літератури державною мовою та про лінгвістичні дослідження.

Як стверджує дослідник, «у становленні індонезійської незалежної держави, у розвитку сучасної індонезійської куль­тури, а також у здійсненні державної політики Республіки Індонезії величезна роль належить індонезійській мові». Ця мова об'єднує «численні народи країни і тому є надзвичайно важливим чинником їхньої політичної, економічної й куль­турної консолідації».

Євреї відродження втраченої майже дві тисячі років тому власної держави тісно пов'язали з відродженням своєї давньої мови — івриту. Для її вивчення було створено мережу денних і вечірніх курсів, розпочато видання відповідної літератури, спеціальних газет. Вивченню івриту сприяла й армія: молоді люди, які не встигли добре оволодіти ним до мобілізації, про­ходили 180-годинний курс навчання мови під час військової служби.

Більшість нових держав Азії та Африки, національний склад яких дуже неоднорідний, оголосили й конституційно закріпили офіційною або державною якусь одну мову. На­приклад, Танзанія, де 12 млн. населення і понад 100 мов, єди­ною національною мовою країни проголосила мову суахілі. Ця мова вживається в усіх державних установах. Нею проводить­ся навчання в школі, а обов'язковою умовою для одержання диплома про закінчення середньої школи є досконале володін­ня нею.

Якщо багатонаціональна Індія з необхідності і визнала англійську мову як офіційну, поряд із мовою гінді, то її використанню в такому статусі встановлено певний термін. Як слушно зауважує індійський вчений, «хоч англійська мова і є рідною для деякої частини населення, вона зали­шається іноземною мовою не тільки тому, шо ця частина населення становить мікроскопічну меншість, а головним чином тому, шо збагачення англійської мови на різних рівнях її структури — семантичному, морфологічному, лексичному, синтаксичному, стилістичному — іде із чужих джерел». Надання мові іншої країни статусу державної означає приректи свій народ на постійну другорядність, меншо­вартість і, врешті-решт, духовну залежність. Тому-то індійська держава докладає значних зусиль, шоб утвердити одну, спільну для всього індійського суспільства, мову (за одночасного збереження регіональних мов).

Але навіть там, де спільна для всього суспільства мова по­сідає міцні позиції, держава не забуває дбати про неї, справед­ливо вбачаючи в ній важливий чинник соціального поступу. «Мабуть, — пише сучасний дослідник, — у жодній з розвину­тих капіталістичних країн уряд не приділяє мовним питанням такої великої уваги, як у Японії»2. Тут для забезпечення все­бічного розвитку й функціонування японської мови створено цілу низку державних установ, найважливішими з яких є Дер­жавний інститут японської мови, підпорядкований міністер­ству освіти, й Інститут культури радіо і телепередач, що нале­жить державній радіо і телекомпанії. Вони наділені законо­давчими правами щодо визначення мовних норм у межах своєї сфери, постійно стежать за появою нових слів, видають реєст­ри їх. Складено списки «мовного існування» типового служ­бовця, типової домогосподарки тощо. Питання мовної прак­тики посідають помітне місце в японських засобах масової інформації, тут не дивина навіть телевізійні серіали на лін­гвістичні теми. Великими тиражами виходять журнали «Мов­не існування», «Мова», «Бібліографічний щомісячник». Вели­ка увага приділяється науковим дослідженням із машинної лінгвістики — автоматичної обробки інформації, введення інформації в ЕОМ, машинного перекладу, упорядковуються термінологічні системи тощо
Якщо щось незрозуміло, постав запитання. Але спочатку зареєструйся

державна, Українська, мова

Схожі матеріали