Середньополіський говір
Середньополі́ський го́вір, також правобере́жнополі́ський го́вір — один з трьох говорів північного наріччя української мови. Поширений на півночі Київської, Житомирської та Рівненської областей. Історична територія поширення говору охоплює у тому числі регіони, які постраждали від Чорнобильської катастрофи («Зона відчуження») і тепер безлюдні.
Відокремлюється від волинських говірок умовною лінією, що проходить на північ від Рівного, Новограда-Волинського, по верхів'ю р. Уборті — на північ від Житомира — по правому березі р. Ірші — на північ від Києва до злиття р. Остра з Десною на лівобережжі Дніпра. Західна межа, що розділяє волинське (західне) і середнє Полісся, проходить по лівобережжю Горині, відступаючи від річки на захід, і вздовж Горині піднімається до Прип'яті. Східною межею служить Дніпро. Північна окраїна середньополіського говору простягається вздовж українсько-білоруського кордону.
Ареал і межі
Діалектологи по-різному виділяють ареал середньополіського говору. На думку одних (Матвіяс І. Г.[1]) говір охоплює територію більшої північно-східної частини Житомирської і північних правобережних районів Київської області, на думку інших - північні райони Київської (у т. ч. частково лівобережні), Житомирської і Рівненської областей (Никончук Л. В.[2]).
Межі з білоруською мовою
Крайні північні говірки середньополіського говору біля кордону з Білоруссю рядом рис поєднуються з північними говірками східнополіського говору і разом з ним становлять наслідок взаємодії українських поліських говірок з говірками білоруської мови. До таких рис, за «Атласом української мови», належать:
відповідно до загальноукраїнського голосного звука и після м'яких приголосних вимовляється і, а після твердих приголосних звук, середній між и та і;
вимова голосного і в іменнику дірка (у решті середньополіських говірок ди́рка);
приголосні звуки перед голосними переднього ряду вимовляються м'яко (зелє́ни, ньі́ва, тьі́хо, сьі́ньі);
м'яка вимова приголосного з в іменнику зєзю́ля;
м'яка вимова приголосного р перед голосним і, що походить з давніх ы та і (ріба, трі);
наявність збірних форм іменників типу сєля́ннє;
форма 1-ї особи множини теперішнього часу дієслів І дієвідміни на -ом (ми несом);
вживання слова стрєла в значенні гряділь.
У крайніх північно-східних середньополіських говірках (у межах Київської області) виділяються ще такі особливості:
приставний звук й в займеннику йон, юн (він),
форма давального відмінка множини іменників II відміни чоловічого роду на -ом (волом, братом),
форма місцевого відмінка множини цих же іменників на -ох (на волох, баранох),
вживання слова гумно в значенні клуня.
Взаємодією з сусідніми говірками білоруської мови зумовлена своєрідність говірок у північно-західній частині середньополіського говору на північ від Олевська і Рокитна, які виділяються такими рисами:
вимова голосного у на місці давнього ы (бук, муш, ву, вусота, путає), зокрема в префіксі ви- (вутратить, вуйти);
вимова м'якого приголосного звука з можливим сполученням із звуком й на місці м'якого в у словах сято, сяти, сьято, сьяти;
вимова приголосного зь замість д в імені Зьмитро (Дмитро);
вживання словосполучення іди дому в значенні «іди додому»;
вживання слів:
горщай у значенні гончар,
щавер у значенні щавель.
Межі зі східнополіським говором
Крайні північні говірки середньополіського говору окремими рисами споріднюються з усіма говірками східнополіського говору. Серед таких рис:
вставний приголосний звук р в іменнику дорщ (дощ)
форма вказівного займенника се (у решті середньополіських говірок — (о) це).
Внутрішнє членування
За «Атласом української мови» в середньополіському говорі виділяється ще група східних говірок приблизно в межах Київської області, які характеризуються такими рисами:
на місці давнього о в закритому складі вимовляється голосний звук у (вуз, тук, молодуй, глибукий);
дієслово іржати вимовляється з початковим и (иржать);
вживання звукосполучення рй замість м'якого р (порйадок, гарйачий, зорйа, рйасни);
вживання звукосполучення рй замість твердого р (грйад, рйама);
вживання конструкції типу у мене болить голова (у решті східнополіських говірок вживається вислів мені болить голова);
вживання слів:
милиці — чепіги,
банька — наперсток у косі,
селех — селезень,
лобко — лобач,
ковеня — кочерга,
клуня — клуня (у решті середньополіських говірок у цьому значенні вживається слово тік),
сьок-сьок — вигук-ономатопея, яким кличуть коней.
На думку археологів, приблизно по межі між Житомирською і Київською областями в XI–XII ст. проходила межа між деревлянами і полянами. Можливо, що ця давня етнічна межа якоюсь мірою постає підґрунтям сучасного групування середньополіських говірок.
У крайній західній частині середньополіського говору в межиріччі Горині і Случа «Атлас української мови» відзначає деякі риси, що поєднують відповідні говірки з західнополіськими говірками:
вживання приставного приголосного г перед голосним о (госінь, гозиро, говес);
форма родового відмінка множини іменників І відміни на -ей (совей, козей, хворобей);
форма родового відмінка іменника гроші на -ий (гроший).
У цих же говірках відзначено перехід звукосполучення шн в чн (тутечній).
Взаємодія між говірками середньополіського і західнополіського говорів на зазначеній території сприймається як сама по собі зрозуміла.
Фонологічна різноманітність середньополіського говору, на відміну від південних говірок, стосується головним чином вокалізму, який має переважно семичленну структуру:
Семичленна структура вокалізму.
з невеликими острівними ареалами, де залишилися дифтонги, та шестичленну структуру:
Boykivsky dialect2.png
в якій ê розвинулося на місці о в новозакритих складах після зміни першого компонента дифтонга: порвêг (поріг), стêл і ствêл (стіл), лопухвêв (лопухів), а також з е: с’êм (сім).
Закриті голосні ô та ê мають фонологічний статус і протиставляються відкритим голосним як самостійні фонеми: д’êн’ ‘подінь, (сховай) — д'ен’ (день), пôл'шча (розвідувальні бджоли) — Пóл'шча (Польща).
Середньополіському говору властиві такі фонетичні особливості:
послідовна нейтралізація в ненаголошеній позиції протиставлень ě, є — е: с’êн'і — сенéй, ос’êн'н'і — óсені; ä (із ę), e — е: с'йáто — свети; сéла — селó; ô (із ō) — ō (із о та ъ): сôк — сóк'і, сом'і — сом; перехід а в є після й: йáловка — йеловчýк ‘підросле теля’.
Морфологія
Морфологічні особливості середньополіського говору: у родовому і місцевому відмінку однини та в називному відмінку множини іменників І відміни м'якої і мішаної груп під наголосом виступають континуанти Ђ-закінчення (багáто головн’ê, поломáл'іса тройн’ê), а в ненаголошеній позиції рефлекс -и (немá дóл'і, вôн на пóл'і, мéж'і). Та сама закономірність і названному відміннику множини іменників чоловічого роду II відміни м'якої і мішаної груп: драгл’ê ‘холодець’, драбцê ‘драбина’, ковал’ê ‘ковалі’ — оплéн'і ‘частина повозки’, дрéгл'і, хлóпціи.
До розмежувальних північних-південних ізоморф належать стягнені форми прикметників чоловічого роду: дóбр'і, си́н'і; форми 2-ї особи однини дієслів наказного способу без -й: б'і ‘бий’; архаїчні форми вищого ступеня прикметників: с'іл'н’êйш'і; відсутність закінчення -ов'і, -ев'і в іменниках чоловічого роду II відміни; відсутність приставного н- в займенниках 3-ї особи. (до йогó, у йейê).
Лексика
Діалектна лексика формує острівні ареали, що членують середньополіський говір на кілька говіркових груп: верхньославечанську: мармýл’ ‘наріст на дереві, на тілі’, нáмозкол’ ‘деревна заболонь’; середньоушанську: сýмеж ‘злиття річок’, óкорок ‘відземок деревного стовбура’; верхньоушанську: грýшина ‘крушина’, чередá ‘черінь грибів’; говіркову групу біля злиття річок Уші, Норині і Жерева: кул'бáка ‘наріст на дереві’, гнилýша ‘трясовина’; жеревську: шалгýн ‘плетена корзина’, сýноздка ‘поперечна глиця борони’, середньоубортську: брикýн ‘пуголовок’, бамбул’áка ‘наріст на дереві’; іршанську: чвáковина ‘драговина’, лути́ц'а ‘сосна, багата смолою’ та ін. Ця лексика найчастіше відома на невеликій території.
Історія виділення і дослідження
Середньополіський говір осібно та у контексті всього північного наріччя вивчали Назарова Т. В., Никончук М. В., Михайленко В. М.[3], Всеволод Ганцов[4], Пащенко В. М.[5], Куриленко В. М.[6] та інші. У окремих ділянках: словотвір досліджувала Л. В. Дика[7], лексику і фразеологію — Доброльожа Г. М.[8], Куриленко В. М.[9] семантичні поля — Конобродська В. Л.[10] [11] та інші.
Генеза
За М. В. Никончуком, виділення груп говірок у межах середньополіського говору пов'язане з давніми етнічними групуваннями на цій території і є залишком особливостей родо-племінних говорів. Проте наведені вище риси окремих груп середньополіських говірок вказують на виникнення їх унаслідок пізніх, уже українських діалектотворчих процесів та українсько-білоруських міжмовних узаемин. Загалом же архаїчний середньополіський говір, очевидно, походить від мови східнослов'янських племінних об'єднань полян і деревлян.