ЩО АБО ХТО СПРАВДІ ЗАГРОЖУЄ УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ ?

06.12.2016 в 11:08 Вчитель батькам 43
Стан і статус української мови — тема, щодо якої готовий висловити свою думку чи не кожен мешканець країни, від президента Кучми (якому належить тонке розрізнення між "офіційною" та "державною" мовами) до рядового українця, чи то пак представника народу України. Тож не дивно, беручи до уваги кардинальне політичне значення мовного питання, що охочих до дискусії куди більше, ніж самих тільки дипломованих мовознавців держави. Нещодавно в цій дискусії забрав слово академік П. П. Толочко, видавши книжечку "Що або хто загрожує українській мові?" [П. П. Толочко. Що або хто загрожує українській мові? Київ: "Оріяни", 1998. Далі при посиланнях на це видання, як і на всі інші, в дужках вказується сторінка.]. Хоча брошурка об'ємом невеличка, всього 32 сторінки, але заслуговує на увагу через те, що її автор — не тільки відомий науковець, але й досвідчений та впливовий публіцист. (Недавно вийшла друком його праця "Від Русі до України", в якій зібрано "науково-популярні, критичні та публіцистичні праці" останніх років). Науковий стаж академіка Толочка підсилює авторитет статей публіциста Толочка, забезпечуючи йому широку авдиторію та шанобливу увагу читачів, а іноді й викликаючи палке заперечення, як це було у випадку зі статтями на тему української "національної ідеї".

Публіцистика Толочка відзначається чіткістю формулювань та виразною авторською позицією, але тон її в основному раціональний, відповідальний, зрівноважений, що теж підсилює її авторитет і викликає довіру читача. Саме тому варто застановитися, наскільки такі позитиви можуть заступити відсутність фахового знання, коли автор береться за наукову тему, з якої він не спеціяліст. Розгляньмо авторський виклад історичного розвитку української мови, на якому побудована його аргументація щодо її сучасного стану та перспектив на майбутнє. І хоч я не вважаю себе спеціялістом із соціолінгвістики, мені-таки доведеться прокоментувати деякі явища саме тієї ділянки мовознавства, що їх обговорює Толочко у своїй брошурі.

Толочко розглядає тезу "без мови немає і народу" (5). Він ставить її під сумнів, кажучи, що на світі є більше народів, ніж мов. Звичайно, є мови, якими користується, як рідними, ціла низка народів. Це може бути німецька мова в Німеччині, Австрії, Ліхтенштайні, Люксембурґу чи Швайцарії; англійська у Великобританії, США, Канаді, Австралії і т. д.; французька у Франції, Канаді, Швайцарії, Бельґії, Гаїті та цілій низці африканських країн. Можна б наводити багато інших прикладів, але цих вистачить. Та існують інші мови, які, в основному, є власністю тільки одного народу, наприклад, японська, грузинська, ісландська, шведська, мадярська, словацька чи польська. Крім того, існують мови, якими користуються народності, що їх не раз зараховують у склад інших народів. Мовознавці щораз відкривають нові мови, отже, годі аксіоматично казати, що є більше народів, ніж мов, можливо, що є саме навпаки. Коли б ці народи чи народності втратили свої мови й перейшли на інші, вони, до великої міри, перестали б існувати, а їхні культурні надбання пропали б або перейшли до інших.

Яскравим прикладом може бути ірландський народ. Так, на західних окраїнах острова ще почуєте ірландську мову, навіть знайдете її на державних паперах, але вона фактично здала позиції англійській. А про прекрасних англомовних поетів, прозаїків і драматургів, що вийшли з того краю, не раз думають уже як про англійських, і їхня ірландськість якось забувається. Народ утратив свою мову і тим дуже збіднів, дарма що збагачує іншу (імперську) літературу. Хоч ірландці намагаються відживити свою предківську мову, але, принаймні дотепер, без великих успіхів.

Українська мова є нашою спадщиною. Інші за нас її не плекатимуть, і якщо б ми її втратили, то таки розчинилися б у чужому морі.

Толочко пише, що "не можна змусити старшу людину, яка все життя говорила російською мовою, негайно перейти на українську" (6). Звичайно, змусити ніяк не можна, але можна створити сприятливі до цього обставини. Знаємо чимало випадків, що людина, усвідомивши приналежність до свого народу, у зрілому віці вивчає її. Згадаймо, що батько новітньої чеської музики Б. Сметана опанував чеську мову щойно в літньому віці; те саме сталося з угорським композитором Ф. Лістом чи фінляндським державним мужем К. Ґ. Е. Маннергеймом. І в нас таких не бракувало, згадаймо хоч Марка Вовчка, М. Хвильового, А. Горську чи Г. Снєгірьова. Скажете, ті були ще молоді. Може, й так, але скільки емігрантів до Ізраїля вивчає іврит у літньому а то й похилому віці, бо вони прекрасно розуміють, що це державна мова, і якщо вони поселилися в тій державі, треба й володіти її мовою.

Толочко бідкається про "внутрішні суперечності, котрі не дають їй [українській мові] повнокровно розвиватися" (6). Які ж це "внутрішні суперечності"? Автор брошури, як і, до речі, чимало його попередників, обурюється на різні галицькі говіркові форми, що засмічують українську літературну мову. Не сумніваюся, що не одному придніпрянцеві деякі південно-західні форми можуть видаватися дивними. Але що в тому такого страшного? Кожна літературна мова, більшою чи меншою мірою, приймає до літературного койне форми, слова чи звороти з усіх своїх діялектів.

Подивімось хоч би на російську літературну мову. Вона успішно поєднала проривне /g/ з північно-західного діялекту з аканням південно-східного. А німецька літературна мова прийняла за норму південну вимову приголосних, але північну вимову голосних. Треба згадати, що в німецькій мові "внутрішні суперечності" куди поважніші, ніж в українській. Якщо баварець і мекленбуржець розмовлятимуть своїми діялектами, то один другого ніяк не зрозуміє. І один, і другий мусять перейти на літературну мову (якою, до речі, мало хто говорить як рідною), щоб вони могли порозумітися. "Внутрішні суперечності" німецької мови куди більші, ніж української, але ніхто в німецьких краях не вимагає ліквідації діялектів. Навпаки, по книгарнях можна навіть найти підручники реґіональних говірок, а в деяких, навіть вищих суспільних верствах, належить до доброго тону розмовляти місцевою говіркою. І якось німецькі народи дають собі з цим раду.

Англійська мова легкою рукою приймає лексику та фразеологію з різних діялектів та говірок, а то й чужих мов, і ніхто не обурюється, що така чи така форма походить з якоїсь периферійної говірки. Про фонетичні розбіжності навіть не будемо говорити.

Ми шануємо центрально-наддніпрянські та полтавські говірки, на основі яких створилася українська літературна мова, але якщо б ми обмежилися тільки до лексики тих говірок, то наша мова була б таки дуже вбогою. І її збагачували степовики-корифеї, волинянка (чи поліщучка) Леся Українка, галичанин Франко, покутянин Стефаник, буковинець Федькович, слобожанин Хоткевич і багато інших.

Не перечу, що в мові галичан XIX ст. було чимало полонізмів, але казати, що цей діялект "був цілком спольщений" (7), — таки далеко від правди. В чому тут справа?

Під впливом романтизму деякі західні й південні слов'яни, передусім чехи і хорвати, намагалися відчистити свої мови від чужих, передусім німецьких слів. Ці народи почали творити на підставі власної слов'янської лексики слова на нові реалії, що проникали в їхні землі з промисловою революцією. Під деяким оглядом поляки пішли за тим прикладом, а галицькі українці за ними. Ясно, що такі слова могли видаватися чужими придніпрянцям, але реальність вимагала, щоб зараз їх назвати по-українському. За умов Валуєвського циркуляру та Емського указу галичанам годі було чекати на літературну форму від східних братів.

В оповіданні "Товаришки" Олена Пчілка (321 — 325) змальовує, як Люба, українська студентка з Російської імперії у Відні, ніяковіє перед галичанином Бучинським, який вільно розмовляє на будь-яку тему по-українському, а їй доводиться спершу думати по-російському і щойно тоді намагатися перекласти свої думки на українську, але при тому їй не раз просто бракує українських слів. Оповідання, скажете? Так, але воно таки змальовує реальний стан української літературної мови в Галичині та в Центральній Україні в ті часи.

Треба також підкреслити, що в тих обставинах кожна частина України намагалася відсахнутися від сильного сусіда, тобто від польської мови в Галичині, а від російської в Центральній Україні, і засвоювала лексику далекого сусіда. Так, у мову галичан увійшли такі русизми, як воздух (повітря), поїзд (потяг), совітник (радник), свобода (воля), зависть (заздрість), примір (приклад), словар (словник). Подібних слів можна б навести ще чимало, але цікаво, що всі форми, які тепер уважаються літературними, мають паралельні польські форми: powietrze, pociąg, radca, wolność, zazdrośćc, przykład чи słownik.

Автор закидає діяспорі всілякі застарілі вислови або засвоєння з чужих мов (10 і дальше). В цьому є елемент правди, але знову далеко не вся правда. Його дратують форми з флексією -и в родовому відмінку однини іменників третьої відміни, що мають дві приголосні при кінці основи, та п'яти інших іменників цієї групи (кров, любов, осінь, Русь і сіль). А справа в тому, що саме такі форми є первісними українськими і тільки такі можна знайти в "Словарі" Б. Грінченка (якому не можна закинути якісь галицькі симпатії). У давній літературній мові Галичини і в родовому, і в давальному, і в місцевому відмінках однини таких іменників обов'язувала флексія -и (Сімович (168). Натомість у Центральній Україні вживається флексія -и в родовому відмінку, а -і в давальному й місцевому однини. Так, керуючись саме центральноукраїнськими говорами, і прийнято правописною комісією в Харкові в 1927 р. Щойно в 1930-х роках нівельовано все на флексію -і.

Признаю, що засвоєнням слів з грецької мови (чи через неї), що мають літеру Θ (θ) в ориґіналі, бувають труднощі. Немає сумніву, що в деяких словах навіть найзатятіший галичанин скаже й напише ф, наприклад, Вифлеєм. Толочкові, може, приємніше було б читати Фадей і Борисфен, але чи переконав би він акад. М. Рильського, що той не Тадейович, або М. Хомичевського, що його псевдонім повинен був бути Борис Фен? А Тодось Осьмачка мав би бути Фодосем?

Автор категорично пише: "З часів наших перших літописів на Русі ці і подібні їм слова писалися з літерою "ф" (10), — але так просто справа зовсім не мається. В літописах та інших документах того часу писалося не тільки з "ф", а передусім з "θ". На це можна знайти безліч прикладів хоч у "Матеріалах" І. Срезневського. Тут також можна найти написання з "т". Грецьке находимо і під ЕТЕРЪ, і під ЕΘЕРЪ, але форми ЕФЕРЪ не находимо. Грецьке находимо передовсім під "Θ", і тільки зрідка під "ф": ΘЕДОРЪ, ΘИМИАМЪ, ΘЕОЛОГЪ. У "Материалах" можна знайти чимало прикладів, де на місці грецького "θ" написане "т". Пригадаймо, що деякі слова, давно засвоєні через грецьку мову, навіть мають "т" на місці "θ", напр., Назарет (θ). У нових засвоєннях з грецької мови, які увійшли в українську через західноєвропейські, "θ" з правила передається як "т": ритм (θ), театр (θ), ортодокс (θ), теза (θ) і багато інших.

Шкода, що автор плутає два дуже різні питання, а саме українське "ф", що в деяких словах виникло на місці середньогрецького "θ", із тими словами, де воно походить із середньогрецького "ф" або іншого "f' (10). Ясно, що можна писати тільки "Фрідріх" чи "Фаберже", адже ці імена походять з німецької та французької мов і не мають нічого спільного з середньогрецьким "θ". Але на місці грецького "θ" знайдемо то "ф" (акафіст, кафизма), то "т" (теорія, ритм).

Аж дивно, як доктор історичних наук Толочко помиляється, пишучи: "Що вже говорити про цілком штучну літеру "ґ", якої ніколи не було у нашому алфавіті" (підкреслення моє). Вже за часів Великого князівства Литовського виникла потреба передавати звук /g/, який щочастіше почав появлятися в чужих власних назвах. Спершу цю проблему розв'язано так, що писалося дві літери — "кг". Найдавніший випадок такого написання маємо з 1388 р.: КГИРДИВИД, азгодом такі написання находимо щораз частіше: КГВАЛТЪ, КГРУНТЪ, КГЕДЕМИНОВИЧЪ, ШВИДРИКГАИЛО та ін. (Shevelov, 1979; 623). Та з кінця XVI — початку XVII ст. така розв'язка вже не задовольняла, і наші предки почали вживати або латиничне "g", або нову літеру (взяту з тогочасного грецького письма) "ґ". її находимо в острозькій Біблії (1583), в острозькому букварі І. Федоров(ич)а (1587), а М. Смотрицький 1591 р. уживав її у своїй книжці "Грамматіка доброглаголиваго еллинословенскаго языка" (Німчук, 1/91; 10). Дальше, у Клирика Острозького (1599) находим — ФЂҐОУРА, а в Памви Беринди (1627) — ҐРОНО (Shevelov, 1979: 624). Хоч диграф "кг" уживався ще до раннього XVIII ст., літера "ґ" поступово здобуває собі місце в українській графіці. Що вона ніяке нововведення, навіть у модерній українській літературній мові, можна довести її використанням у словниках Желехівського та Недільського (1882 -1886), Уманця і Спілки (1893) чи Грінченка (1907 — 1909). Деякі засади, де вживати цю літеру, можемо прочитати в "Найголовніших правилах українського правопису" (1921), і ці правила деталізовано в т. зв. харківському "Українському правописі" (1929). її усунено з української абетки 1933 p., і вона була на вигнанні в Радянській Україні до 1990 р. Отже, говорити, що "штучної" літери "ґ" наколи не було у нашому алфавіті", — означає, в кращому випадку, брак обізнання з історичними джерелами.

Автор хвилюється, що впроваджено цю літеру в сучасну літературну мову, але й тут він помиляється (11). Треба пам 'ятати, що звук /ґ/ існував в українській мові віддавна і його існування підтверджувалося навіть у таких радянських академічних виданнях, як "Курс сучасної української літературної мови" за редакцією акад. Л. А. Булаховського (1951, 1; 145-7, 193-4) та п'ятитомна граматика заредакцією акад. І. К. Білодіда "Сучасна українська літературна мова" (1968; 132,175-6) [* Щоправда, в граматиці за редакцією Булаховського цей звук позначений латиничним g, але в граматиці за редакцією Білодіда він позначений традиційним ґ]. Коли кожна інша приголосна фонема мала свою окрему літеру або позначення, комусь було зручно вилучити літеру "ґ" з української абетки 1933 р. і наказати, що і фонема /г/, і фонема /ґ/ передаватимуться тією самою літерою "г" (Москаленко, 14). Тут стільки логіки, що веліти писати фонеми /б/ та /в/ літерою "в". Толочко пише, що, впровадивши (насправді відновивши) цю літеру, "знизили її придатність не лише для російськомовних, а й для україномовних громадян України" (підкреслення моє).

Навіть якщо б існували українські говірки, які зовсім не мали фонеми /г/, це ще не була б підстава, щоб усувати цю фонему з літературної мови й вимови. Але найважливіше, що в центрально-наддніпрянських і полтавських говірках фонема /ґ/ таки існує, а вони ж основа сучасної української літературної мови. (Можна згадати, що існують німецькі говірки, які зовсім не мають дзвінких приголосних. Зразок такої вимови бачимо в "Панських жартах" Франка, який саме так передає німецький штиб в українській мові німецького комісара. Та німецька літературна мова й вимова не узгляднює такі говірки й уживає дзвінкі приголосні скрізь, де треба). Але при чому тут російськомовні громадяни? Коли українець вивчає російську мову, йому доводиться опанувати вимову російського /ы/, якого немає в більшості українських говірок, ані в літературній мові. Якщо, наприклад, М. Ґорбачов опанував літературне /g/ російської мови, то чому російськомовний громадянин України не міг би його засвоїти?

Літери "Ђ" та "ъ" усунено з російської мови (12, тут треба б додати "і", "θ" та "v"), бо вони або втратили окреме звучання, або вповні злилися у вимові з іншими голосними. Реальна картина російської мови вповні виправдала таку реформу, але українська мова має інакшу фонематичну структуру і треба, щоб і графіка її віддзеркалювала. Ні, українська мова зовсім "не йде у зворотньому напрямку" (12), вона просто обстоює те, що їй забрано.

Толочкові не подобається написання типу "Гемінгувей" (так-таки, 12). (Мені воно також не подобається, бо "у" зовсім зайве, а на місці другого "г" таки повинно бути "ґ"). Нехтування звуку /ґ/ в англійських прізвищах призвело нещодавно майже до інциденту, коли в Києві віце-президента США названо Гор, а не Ґор. Кожен, хто добре володіє англійською мовою, знає, що перше слово в добірному товаристві не вживається. Прекрасно розумію, що українська мова не може передавати всі тонкощі чужих назв, ніяка людська мова на те не здатна. Але коли вона таки має засоби, щоб передати фонеми чужих мов, то треба їх таки використовувати й не понижувати рівень своєї культури.

Автор пише, мовляв, "неприродньо ускладнюється українська мова й компанійним залученням до її лексики галицьких діалектизмів (як правило, полонізмів, германізмів) кінця XIX-поч. XX ст." (12). Тут плутання двох понять, а саме галицьких діялектизмів, з одного боку, а полонізмів і германізмів, з другого. Це таки два різні поняття. Діялектизми типу леґінь, ґазда, ватра і багато інших увійшли в українську літературну мову й таки збагатили її. Обмеження тільки лексикою центральноукраїнських говірок, чи навіть південно-східного діялекту, ніяк не збагатило б українську мову.

А коли говорити про полонізми, то Толочкові добре відомо, що вони входили в українську (не тільки галицьку) мову куди раніше, як у згаданому ним періоді. За першої Речі Посполитої їх було значно більше, ніж у галицьких говірках на переломі століть, але українська мова їх здебільша позбулася (Strumins'kyj; 44 — 49).

А германізми проникали не тільки через Галичину. Більшість із них прийшла таки через російську мову, до речі, не раз у викривленій нею формі. (Пам'ятаймо, що коли відносно небагато освічених росіян вживали німецьку мову, кожен галичанин із середньою освітою за австрійського панування добре володів нею). І маємо такі "російські" германізми як: штат, камертон, концертмейстер, маркшейдерія, феєрверк, швейцар і багато інших.

Добре, що Толочко стає на сторожі чистоти української мови й хоче звільнити її від полонізмів, германізмів і навіть реґіоналізмів. Але він якось не каже ні слова про русизми, які рясніють у сучасній українській мові. На кожному кроці чуємо "давайте зробимо" замість українського "зробімо", "самий високий" замість "найвищий", "любий" замість "будь-який", у київському метро бачимо "вихід в місто" замість "вихід у місто", вражає відокремлена вимова дзвінких злитих, напр. /рад-жу/, /кукуруд-за/, м'яка вимова /ч/ і /щ/, переміна /і/ на /и/ після твердих приголосних /з исторії/ та багато інших, які можна почути, де тільки говорять українською мовою на вулицях Києва. І, розуміється, не тільки Києва. Список можна б розширювати, але цього, гадаю, вистачить.

"В результаті люди мимоволі потягнуться до мови простішої і легшої, якою є російська" (12), каже автор. А чим же вона вже так простіша й легша? Тим, що втратила кличний відмінок, давньоминулий час, першу особу множини в наказовому способі? Чи правопис настільки легший, коли треба знати, де писати "а", а де "о", де "и", а де "е" і т. ін.? Автор краще від мене пам'ятає український штиб деяких державних мужів недавнього минулого. Хоч як вони сприяли російській мові в Україні, але самі якось не зуміли її опанувати. То чи справді вона така легка? І пам'ятаймо, що й вона є синтезою різних діялектів та говірок, а чужих слів вона засвоїла куди більше, ніж українська.

Питається автор, "чи є ще десь у світовій практиці подібне явище" — існування двох правописів однієї мови. З власного досвіду можу запевнити його, що такий стан існує в англійській мові, зокрема в Канаді, де кожен може писати або на британський, або на американський лад. Різниці між обидвома правописами настільки незначні, що вони нікому не стають на заваді. Коли ФРН та Австрія ще вживають літеру "ß", то в Швайцарії її вже вилучено з ужитку. А як буде зі східним і західним діялектами і правописами вірменської мови? Прикладів можна б ще додавати, але цього повинно вистачити.

При всьому галасі навколо двох українських правописів треба визнати, що коли йде мова про їх українське "ядро", то різниці між ними досить незначні. Можна читати літературні твори цілими сторінками, заки стане ясно, котрим правописом вони написані. Різниці, і то поважні різниці, виникають при написанні іншомовних слів.

Толочко не погоджується максимально враховувати "особливості мови української діаспори" (13). Під деякими оглядами він може мати рацію. Справді, мова діяспори не раз застаріла й тотожна з деякими південно-західними говірками. Але іґнорувати мовну практику діяспори таки не годиться. По-перше, хоч не раз і дуже недосконало, але діяспора намагалася зберегти автентичний правопис і не піддаватися тим правописним правилам, які накидувано українській мові командно-адміністративним порядком у сталінські і післясталінські роки. В Україні ці форми призабуто або дуже дискретно замовчувано, а в діяспорі вони таки зберігалися.

По-друге, українська діяспора розпорошена по цілому світі і живе кожного дня в оточенні чужих мов. Не ставлю під сумнів, що в наукових установах України працюють добрі знавці тих мов, але відважуся сказати, що ми, які живемо й працюємо по різних країнах в іншомовному середовищі, таки краще знатимемо англійську, французьку, еспанську, португальську, німецьку, голландську чи яку іншу мову, ніж наші вітчизняні колеги. Тож Україні ніяк не зашкодило б послухати, як ми вимовляємо і пишемо слова з тих мов.

Врешті, автор цитує акад. Ю. Шевельова, що "правопис не повинен воювати з мовою і накидати їй те, що їй чуже" (15). Саме те діялося з українським правописом від 1933 аж до 1990 року. Українській мові накидали чужі форми й правила, відбираючи одночасно те, що належало до її суті. То ж хто накидав і накидає українській мові те, що їй чуже? Ті, що перекручували її правопис задля наближення мов, чи ті, що намагаються повернути йому його правдивий вигляд?

Якщо буря знищить мою хату, то чи не повинен я відбудувати її й направити заподіяну шкоду? Українську мову роками нищили різні бурі. Тепер, коли маємо на це нагоду, прийшла пора направити руїну.

Толочко пише про давньоруську мову (13) як спільний витік української та російської мов (16), начебто це був доконаний і доказаний факт. Але справа далеко не така проста. Погодьмося, що найдавніші рукописи Київської Руси були написані не місцевою, а перенесеною південнослов'янською мовою, яка вбирала в себе деякі локальні елементи. З часом ці місцеві явища ставали щораз сильнішими і вкінці перемогли. Але чи взагалі була давньоруська чи спільна східнослов'янська мова, м'яко кажучи, зовсім не доказано. У своїй знаменитій статті акад. Ю. Шевельов (1994; 9) показує, що діялекти звичайно старші за літературну мову; вона кристалізується згодом на підставі одного або більше діялектів. Отже, до якоїсь "давньоруської" мови вже існували п'ять діялектів на східнослов'янському ареалі, на основі яких згодом витворилися українська, білоруська й російська мови. Значить, не з однієї мови виникли три мови, а з п'ятьох діялектів. Таким чином, помилково виводити родовід української й російської мов від однієї. Коли українська (і, можливо, білоруська) мова творила літературний варіянт своєї мови на підставі власного лексичного фонду, російська мова задовольнялася засвоєнням церковнослов'янізмів. Оскільки мова Київської Руси була великою мірою церковнослов'янська, твориться враження, що російська — її прямий потомок.

Автор підкреслює місце "російської мови і літератури в українському культурно-освітньому процесі" і наводить низку імен українців, які зробили вагомий внесок у російську культуру (17). Пізніше (17-20) він наводить імена російських авторів, які займалися українською тематикою в своїх творах і ставить питання: "1 що ж, усе це іноземна література?". За тим ходом думок можна це питання розширити на інші культури й літератури. Чи не треба б тоді долучити сюди українську школу в польській літературі (Т. Падура, А. Мальчевський, С. Ґощинський, Б. Залеський, Ю. Словацький, В. Поль, М. Чайковський, Ю. Коженьовський, а пізніше С. Вінценц, Є. Єнджеєвич чи Ю. Лободовський)? А тоді, чи можна нехтувати багату літературну спадщину не тільки про єврейський "штетл", але й українців, які жили навколо, Шолом-Алейхема?

Так, Україна від сивої давнини була багатонаціональною, це розмаїття дуже збагатило її культуру, — тож чому вивищувати значення російського чинника, а нехтувати інші, які, можливо, досягай навіть вищого рівня? Адже, наприклад, Словацький і Шолом-Алейхем куди важливіші для польської та єврейської літератур, ніж М. Лесков для російської.

Толочко каже, що російська мова "є однією із шести мов міжнародного спілкування" (25). Може, точніше було б сказати, що вона є однією із шести мов ООН. Визнаймо, що як мова міжнародного спілкування вона виконує цю функцію тільки в ареалі СНД, але й тут її де-не-де вже витісняє англійська. Але не в тому річ. Автор побоюється, що, відмовившись від російської мови, ми добровільно прирекли б себе на ізоляцію (25). Не заперечуватиму важливости російської мови, але я переконаний, що якщо українці в Батьківщині не вивчатимуть англійської, французької, німецької, еспанської, а навіть арабської і китайської, то напевно засудять себе на ще більшу ізоляцію. Автор дальше запевняє, що "наші українські наукові журнали, монографії і статті практично ніхто у світі не читає" (25). Може, й так, але з російськомовними працями справа мається не набагато краще.

Толочко турбується про долю тієї чверти (15) українських громадян, які користуються російською мовою. (Дивним чином, пізніше (26) те число зростає до половини). Такі турботи про долю меншости можна тільки похвалити. Але чи висловлює автор такі самі турботи про українське населення Російської Федерації? Він радо дав би російській мові державний статус в Україні (26), але щось не чути від нього аналогічних домагань про надання українській мові статусу державної в РФ. Він турбується про те, що російську мову вивчають в Україні на рівні з іншими чужими мовами в державних школах (15). А в скількох державних школах РФ, навіть у тих околицях, де більшість населення — українці, іде навчання української мови (а що вже говорити про навчання українською мовою?). На цю тему автор делікатно мовчить.

Тож повернімось до питання в заголовку книжечки Толочка: що або хто насправді загрожує українській мові? Коли читаєш брошуру, може виникнути враження, мовляв, ніщо в Україні українській мові не загрожує. Що законодавство України гарантує українській мові статус державної — правда, але дійсність виглядає куди інакше. Мушу, на жаль, погодитися з тими, які закидають державним органам, що ті замало роблять для збереження й закріплення статусу української мови як державної. У таких обставинах турбуватися насамперед статусом російської мови в Україні — хоч і великодушно, але під цю пору таки суперечить інтересам державної мови. Це, на мою думку, було б нічим іншим, як відновленням панівного статусу російської мови імперських часів, а такий крок обмежив би українську до сфер родини, частини побуту та літератури й мистецтва.

Коли спитати, хто їй загрожує, то з Толочкового викладу виникає враження, що це в першу чергу діяспора та галичани, що засмічують центральноукраїнську мову всякими реґіоналізмами, полонізмами й германізмами. І врешті, ті, що намагаються вставити літеру ґ та флексію -и в родовому відмінку однини деяких іменників третьої відміни.

Чи аж стільки загрожують українській мові полонізми й германізми? Згадаймо, що більшість германізмів українська мова засвоїла таки через російську мову, і то не раз у викривленому вигляді. Полонізмів в українській мові в часах першої Речі Посполитої було куди більше, ніж у мові галичан на переломі століть (Strumins'kyj; 44 — 49). 1 все ж таки, велика частина їх так і зникла з українського лексикону. А що вже говорити про русизми, які тепер так рясніють в українській мові. Чомусь Толочко на цю тему мовчить.

Чи аж так загрожує українській мові літера ґ? Коли подивитися хоч у "Орфографічний словник української мови" з 1994 р., то можна побачити, що кількість слів, у яких ця літера виступає, не така вже велика, й людині, що правильно володіє українською мовою, зовсім не важко буде звикнути до відновленої літери.

Пам'ятаймо, що флексія -и в родовому відмінку однини деяких іменників третьої відміни знову не є ніяким реґіоналізмом, а навпаки, саме тією формою, що виступає в центрально-наддніпрянських говорах, на підставі яких постала сучасна українська літературна мова.

У 1930-х роках адміністративно-командним способом змінювано український правопис так, щоб у мові затиралися ті елементи, які відрізняли її від інших. Декому хочеться зберегти дотеперішній стан. То хто загрожує українській мові? Чи ті, що задоволені різними змінами, зробленими в українському правописі адміністративно-командним способом у 1930-х роках, чи ті, що,побачивши, як його спотворено, хочуть повернути українській мові її автентичне обличчя? Ті, хто хоче зміцнення позицій української мови в суспільному житті, чи ті, кого це не хвилює? Відповідь, гадаю, однозначна.
Андрій ГОРНЯТКЕВИЧ
Сучасність, 2000, 4 квітень
Только пользователи сайта могут остовлять комментарии