Звертання

52563 Синтаксис і пунктуація

Звертання — це слово або словосполучення в реченні, що називає особу, іноді — предмет, до яких звернена мова.

Наприклад, у реченні Сій, сіваче, в людські груди правди вічної зерно (П. Грабовський) слово сіваче вказує особу, до якої звернена мова.

У функції звертання виступає іменник у кличному від­мінку (вживання в цій функції називного відмінка не відпо­відає нормам української мови). Звертання може виражатися як одним словом (непоширене), так і групою слів (поширене): Ой бандуро, рідна сестро, золотії струни! Вложи в неї моє сер­це, високії думи (П. Куліш). Тобі, земле моя рідна і велика, матінко велична, мої всі поривання (О. Ольжич).

У звертання можуть входити особові займенники ти, ви: Ви, співці славетні наші, ви, красо всього народу! Ви нам честь відрятували, вам ми винні надгороду. Слово, моя ти єдиная зброє, ми не повинні загинуть обоє!(З тв. Лесі Українки). Іноді звертання виражається лише одним особовим займенником: Слухай, ти! Що ти там отому дурневі плещеш ? Гей! ти! — гукнув голова. — Відчини! Чув? Чіпко!'(З тв. Панаса Мирного). Такі звертання надають усьому текстові пестливого або, на­впаки, зневажливого забарвлення, залежно від усієї тональ­ності висловлювання.

У діловому стилі при звертанні до осіб вживають означен­ня шановний, вельмишановний, високошановний, високоповажний, високоповажний. У приватному листуванні використову­ють означення дорогий, люб'язний, любий, коханий, милий, рід­ний тощо. Наприклад: Високоповажний Іване Семеновичу! Сер­дечне спасибі Вам за поздоровлення з святками. Дорогий друже! Довго чекав ти мого листа і, як тепер бачу, не даремне споді­вався хоч через мене дихнути родинним теплом (3 тв. М. Ко­цюбинського).

Розрізняють власне звертання і риторичне звертання.

Власне звертання називає конкретну особу чи Осіб, увагу яких привертає мовець до свого висловлювання: Л тепер скажи мені, Оверку, за що ти воюєш: за славу, за віру, за гроші чи все-таки за Вітчизну-Україну-Неньку? (В. Кожелянко). Таке звертання вимагає певної реакції названої ним особи на сказане.

Риторичне звертання не розраховане на безпосе­редню реакцію тих, кому воно адресоване. Воно стосується відсутніх осіб, тварин або неживих предметів: Бідна волошко, чому ти у житі, а не на клумбі волієш рости? {М. Рильський). Не вам, в мережаній лівреї донощики і фарисеї, за правду пресвятую стать (Т. Шевченко). Таке звертання виконує не комунікативну, а стилістичну роль.

Звертання в реченні, крім називання того, до кого зверне­на мова:

а) при дієслові в другій особі виконує функцію, подібну до функції підмета (вказує на носія дії, стану, ознаки): Мужай, прекрасна наша мово, серед прекрасних братніх  мов... (М. Рильський). Куди ж мене зовеш, брунатна бджілко ? (В. Стус);

б) при особових займенниках ти, ви, ми, зворотному себе та співвідносних із ними присвійних займенниках твій, ваш, наш, свій виконує роль, близьку до уточнення:
І, може, в тихій твоїй хаті я буду знову розмовляти з тобою, друже мій (Т. Шевченко). Чи не продали б ви чоловіче, тої ялинки, що росте в вашім садочку? (М. Коцюбинський). Зачерпнімо, любі друзі, ми води одним відерцем! (П. Тичина);

в) у ролі риторичного звертання своїм значенням може наближатися до вигука: Ох, Боже мій милий/ Серця свого вколупав би я та дав своїм діткам (П. Куліш);

г) непоширене, вимовлене з особливою інтонацією, набуває певного комунікативного значення — запрошення, прохання, спонукання, попередження, застереження, докору тощо (так зване вокативне речення): Лушня постояв-постояв та знову підійшов під вікно. — Чіпко!Чіпко! — Чіпка лежить на полу, мовчить (Панас Мирний). — Марто! — загрозливо озвався з порога Варчук.: дівчина злякано метнулась убік (М. Стельмах).

У вимові перед звертанням паузи звичайно немає, пауза, як правило, робиться після нього. На письмі звертання обо­в'язково виділяється з обох боків комами: Зеленійте, доли і лужечки, і, орли, здіймайтесь ув імлі, розливайтесь, круті бере-лсечки, по вкраїнській молодій землі!(А. Малишко).

На початку речення, залежно від інтонації, звертання може виділятися також знаком оклику — тоді наступне слово пи­шеться з великої букви: Україно! Яка ж бо гарна ти/(М. На-гнибіда).

У групі звертання можуть бути однорідні члени, відокрем­лені означення тощо. Тоді всередині такого поширеного звер­тання ставляться розділові знаки відповідно до загальних пра­вил: Будь славен, мир, поля, і ріки, і цвіт ранкової зорі/ (В. Со-сюра). Ой ти, дівчино, з горіха зерня, чом твоє серденько — колюче терня?(І. Франко).

Вигуки від звертання відділяються комами: Гей, Орфею, небораче!Де ти змандрував від нас? (Леся Українка).

Але не відокремлюються комами (і паузами також) слова о, ой, якщо вони виступають у ролі підсилювальної частки: Ой Дніпре, мій Дніпре, широкий та дужий, багато ти, батьку, у море носив козацької крові (Т. Шевченко). О слово рідне! Ти стоїш на чаті предковічних пам 'яток святині (П. Куліш).

Звертання відповідає на питання х т о? щ о? і може грама­тично (за родом, числом) пов'язуватися з присудком у реченні. Тому, щоб не сплутати його з членами речення, зокрема з підметом, слід мати на увазі таке:

а)  іменник у кличному відмінку — це завжди звертання: Зоре моя вечірняя, зійди над горою, поговорим тихесенько в неволі з тобою (Т. Шевченко);

б) іменник, якого стосується дієслово в другій особі, — це звертання (підметом при такому дієслові можуть бути лише займенники другої особи ти, ви): О, спинися, прекрасна ранкова ця мить, — дай напитись твого життєдайного трунку (Г. Донець);

в) звертання не замінюється займенниками він, вона, воно, вони; при ньому стоїть або можна поставити займенники другої особи ти, ви, твій, ваш у будь-якому відмінку
(ці займенники до звертання не входять): Крізь сотні сумнівів я йду до тебе, добро і правдо віку (В. Стус).

Якщо щось незрозуміло, запитай. Але зпочатку зареєструйся

звертання, пунктуація, речення, мова, синтаксис

Схожі матеріали